Розділ 3

Минуло 2 роки

Еля бігла по звивистій доріжці між багатоповерхівками, лаючись на саму себе. До метро залишалося ще п’ять хвилин ходу, а вона вже запізнювалася. Перший робочий день головним адміністратором величенького продуктового магазину мав починатися явно не так.

Чому ж вона так безвідповідально поставилася до ще одного кроку на шляху до розквіту власної кар’єри? Все дуже просто – це далеко не було її мрією і не з даним напрямком дівчина хотіла б поєднати своє життя. Проте доля вирішила інакше і замість того, щоб співати, Еля вже другий рік тільки те й робить, що управляє готелями або магазинами. Вона ніяк не може прийняти події минулого, винуватить у цьому себе і все підряд, в тому числі й власну мрію. А чи потрібно?

Два роки тому не Еля стала початком такої собі відмови від мрії. Навпаки – вона після першого успішного конкурсу, а потім і відмови, все одно не здавалася. Так, спершу її дещо гнітило, що вона не ступить на сцену талант-шоу України, але потім зрозуміла, що це не єдиний варіант потрапити туди. Можна опинитися там і завдяки власній популярності та заспівати як запрошена гостя.

Такі думки настільки окрилили Елю, що вона ще більше занурилася у втілення цього плану, геть забувши про все навколо, в тому числі про спілкування з сестрою. Відбувалася лише коротенькими повідомленнями в соціальних мережах. Та й вони були суто по справі, типу «буду пізно».

Коли ж Тоня пройшла в прямі ефіри талант-шоу, Еля зосередилася на допомозі сестрі. Вона почасти прибігала до неї на тренування з тепленькою їжею, бо знала, що навіть під час години перерви та тренуватиметься і так нічого й не з’їсть. Також останні власні кошти віддала сестрі, щоб та могла придбати собі нормальних сценічних костюмів.

– Ні. Ти що?– говорила Тоня, але її молодша сестричка була непохитною.

А ще через місяць, коли справа наближалася до пів фіналу, сестри переїхали до омріяного міста Києва. Вони обоє страшенно боялися змін, проте їх перекривав щирий захват, адже дівчата тепер жили в столиці та й роботу знайшли нічим не гіршу і з більшою зарплатнею. Тоня ще й незабаром почала отримувати непогані гонорари за прямі ефіри та почала виступати на різних шоу, кинувши роботу в готелі.

Елю просто заворожували трюки, які демонструвала талановита Тоня спершу на невеличкій, а потім на величезній висоті. Це було чарівно, казково, неначе навколо сестри було коло магії, що не давало тій впасти. І саме за це Еля боялася: а що, як коло зникне? Що буде з сестрою, коли вона щось зробить не так?

– Та не хвилюйся ти,– говорила Тоня, демонструючи свою прекрасну посмішку.– Я тренувалася двадцять років, щоб дійти до такого рівня. Все буде добре.

І Еля вірила. Щиро. Або ж просто хотіла і не визнавала цього сама собі.

Дівчина поволі витерла сльози і почала вже спускатися в метро. Ні, зараз не час плакати. Тоня не хотіла б цього. Але ж вона…

І у пам’яті Елі знову почали проноситися спогади з талант-шоу. Це був фінал. Якраз закінчився виступ пари, що вражали своїми трюками на якомусь незрозумілому реквізиті. Вийшла Тоня і поволі піднялася високо-високо над землею, підтримана тонким полотном, що було прикріплене до високої балки.

Сестра була настільки крутою, що Еля аж встала зі свого місця, щоб роздивитися все краще, хоча й розуміла, що так собі не допоможе. Тоня ж починала розгойдуватися, щоб виконати трюк, який придумала кілька днів тому. Дівчина мало вірила в те, що зможе перемогти без нього, тож ризикнула і…

– Тоню!–  схопилася тоді Еля зі свого місця і помчала до сцени, де вже скупчувалися люди. Яскраве вбрання лікарів виразно виділялося серед інших і вона прямувала туди, проте її не пропускали.

Еля тоді так і сиділа на сходинках, не в змозі стати. Безодня страху проковтнула її та не давала зрушити з місця. Погляд сфокусувати вдалося не одразу через стрімкий потік сліз, але тоді він вловив щось нове – свіжа пляма крові на підлозі.

Еля таки розридалася і за кілька сходинок від платформи, спіткнулася та мало не полетіла з неї під вагони метро. Проте дивна сутність немов тепла схопила її, а потім чужі руки пригорнули дівчину до міцного чоловічого тіла. Вона ридала, не в змозі стриматися, а незнайомець просто мовчав. Він немов розумів її, чуйно дивлячись на незнайомку. Маг мрій, як-не-як. Той, хоч і витратив остатки матеріальної сили на те, щоб зловити дівчину, поглинуту горем, відчував, що з нею щось не так і просто мусив розібратися в чому справа. Хоча це й була не його справа, проте емпатом він був таки неймовірним. Ну і вмів проникати поза свідомістю, шукаючи, що ж таки сталося і як допомогти.

Здавалося навіть, що це мало статися. Ця зустріч з магом, хоч і у відставці, була потрібна їм обом.