5

Я відвернулась і розплакалася.

– Не звертайте уваги, – попросила Антона. – Старіючи, люди стають сентиментальними надміру.

– Ви лише на кілька років старші. – Він підійшов ближче і поклав руку мені на плече. – А виглядаєте молодшою… Пам'ятаєте, як я переїхав сюди три роки тому і Варя внадилась обзивати мене Кеном? Я з тиждень визирав її матір, щоб познайомитися. Не думав, що у вас може бути восьмирічна дитина. Тоді це й почалося.

– І восьмирічна, і п'ятирічна, і дворічна… – прошепотіла я, витираючи обличчя кухонним рушником. – Що – це? – здається, частина розмови пролетіла повз через сльози.

– Ви мені сподобалися, – просто сказав Антон. – І ви, і ваші діти, і, напевно, Олег, хоча з ним ми ніколи не спілкувались як друзі. Стривайте. – Він притримав мене, не дозволив встати. – Знаю, зараз у вас в голові бродять жахливі думки. Ні, я не вбивав вашого чоловіка через почуття до вас, і не збираюся зізнаватись вам у коханні і вимагати взаємності. Для вас я завжди буду безтурботним сусідським хлопчиком, який дає непрохані поради і лізе куди не просять, але мені хочеться, щоб у вас і ваших дівчаток все склалось якнайкраще. Тому… – Антон запнувся.

– Тому?.. – підбадьорила я, одночасно і боячись, і бажаючи почути продовження.

– Я бачив Ігоря. Звичайно, у нього серйозні наміри щодо вас, але…

– Але?.. – І знову я затамувала подих.

– З фінансової точки зору він – найкращий варіант…

– Вас найняла Тамара Марківна?! – Мене вразила абсолютно безглузда ідея.

Антон озирнувся на двері і знизив голос.

– Будь ласка, тримайтеся від нього подалі, – сказав благально. – Я чув його телефонну розмову. Ігор же схиблений на вас! Він збирається прийти до вас сьогодні і… Гадаю, він зробить пропозицію, від якої ви не зможете відмовитись.

– Та невже? – буркнула я, ображена поблажливим тоном.

– Він хоче відправити дівчат закордон, – продовжував Антон. – Залагоджує якісь формальності. І…

– І?.. – Як же мене дратували натяки! – Що і?..

– Неважливо. Це моє слово проти його, воно нічого не варте. Просто повірте: Ігор – не ваша доля. Знаю, я набридливий і вже дістав вас непроханими порадами, але це остання.

– Уникати Ігоря?

– Так.

Я згідно хитнула головою:

– Вперше в житті наші думки збігаються, Антоне Віталійовичу.

– Антон. Я більше не вчитель вашої доньки. Можна мені поки залишитися, щоб… Ну… Нічого не сталось?

– Боїтеся, що мене викрадуть і насильно видадуть заміж? – посміхнулась я.

– Я боюсь за вас. – Антон був серйознішим, ніж зазвичай. – Я не нав'язуюсь, ви не подумайте… Я піду відразу, як ви вкладете дітей спати, замкнете двері і вимкнете світло. Добре?

Скажу чесно: він не належав до людей, з якими я хотіла б зустріти Новий рік. У моїх очах Антон Віталійович і правда був настирливим сусідським хлопчиком, нехай різниця у віці між нами й невелика. Але я не могла сьогодні залишитися наодинці з дітьми.

Вони зрозуміють, що щось не так. Прочитають по обличчю, відчують невисловлене… Особливо Варя. Нехай краще злиться, що я запросила до сімейного столу «Кена», ніж мучиться разом зі мною від усвідомлення того, що ми, як бабуся Тамара, обманюємо себе нещадно.

Все пройшло веселіше, ніж я побоювалась. Антон умів ладнати з дітьми. Не так добре, як Вадик, щоб його і його дриль шляк трафив, але Маша і Саша швидко відтанули. Їм сподобались і тваринки-оригамі, і кілька нових каналів з мультиками, і пародія на Вінні-Пуха.

Варя зберігала гордий нейтралітет, але почувши, що Антон більше не її класний керівник, піднеслася духом і навіть похвалилася своїми малюнками.

До дев'яти молодші потомились і вирушили спати. Ми з Варею провели Антона, надійно замкнули ворота…

Вона змерзла і втекла до будинку, а я заглянула, як там Шарик. Ми підпирали його двері, залишаючи вузький прохід, але, розгулявшись, песик міг знести все до біса. Не хотілося, щоб в його «хатинку» намело снігу.

Підпора стояла на місці, брезент, який захищав лаз, був не пошкоджений. Я повернулася до ґанку і забарилась. Від огорожі, за якою височів будинок Ігоря, долинали якісь звуки? Так, з того боку хтось скиглив!

– Дурню хвостатий, що ж тобі на місці не сидиться? Ось почну замикати тебе на ніч, і побачиш, яке-то життя собаче. – Я залізла на старе відро, в якому влітку росли квіти, і заглянула за огорожу, присвічуючи телефоном. – Ну й позорище! Йди сюди!

Ні, Шарик не застряг і не потрапив у капкан, чого я побоювалася найбільше. Він добув індичку – величезну, запечену у фользі. Вона важила стільки, що у нього не вистачало сили перескочити в наш двір разом із нею.

– Шарику! – Я вимкнула телефон і перехилилась до собаки. – До мене! Ну ж бо, малюче! Я лаятись не буду, чесне слово. Знаю, ти у нас не злодій, а жебрак.

Товстий пухнастий хвіст вильнув, погоджуючись, золотисті очі винувато блиснули, ніби запевняючи: «Не ми такі, життя таке». Хто винен, що телепня Шарика люблять усі, але одні кидають йому курячі кістки, а інші – цілих курок? Не залишати ж здобич на чужій території!