4

– Шарик! – Я заглянула в прибудову і прикрила двері, щоб усередину не намело снігу. – Де ти, ледарю? Шарик!

Він перескочив паркан з боку ділянки горезвісного Ігоря, тримаючи в зубах цілу курку-гриль. Означало це, що сусідський будинок не пустує. І що з огорожею треба щось робити, угум…

– Ось натягну сітку від горобців по всьому периметру, і подивимося, що ти заспіваєш, нахабна мордо! – пригрозила я, перевіряючи, чи зачинились ворота після «відьми». – Чим це ти вимазався? Ах, тортом… Балують тебе там, песику?

Шарик махнув хвостом і зник у своїй оселі, поспішаючи заховати здобич. Я уявила, як буду це все відчищати, і зітхнула. Гаразд, як свято, то й свято… Нехай і собака порадіє.

– Мамо, ти ще довго? – крикнула Варя з ґанку. – Обідати пора!

«Тобто «сюрприз» готовий», – я усміхнулась і повернулася до будинку.

– Машо, Сашо! – покликала, заглядаючи до вітальні. – Ходімо їсти!

На мене обрушився дощ із дрібно нарізаного паперу і «сніжинок».

«Господи, як же це все з килима виколупувати?» – я сміялася разом з усіма і уявляла жорстоку смерть пилососа.

– Красиво, мамо? – Саша обняла мене, притулилася щокою до руки. – Як раніше?

Маша повисла на моїй спідниці, почала обсипати себе «снігом».

– Гарно? – запитала, заглядаючи мені в очі.

Я присіла, притиснула їх обох до грудей, погладила по розпатланих голівках, на яких зранку красувалися пишні банти, а нині – одні лише «сніжинки».

– Дуже красиво, – сказала щиро. – Як надворі.

Варя стояла біля дверей і усміхалася. Тільки губами – в її очах не було ні краплі веселощів. Як же вона виросла за цей рік! Не в фізичному сенсі – в моральному. Не знаю, добре це чи погано. З одного боку, майже доросла людина поруч – це нереальна підтримка, з іншого – я мріяла, щоб у доньки було безтурботне дитинство.

– Каша остигає, мамо. – Варя дивилась таким розуміючим поглядом, що хотілося розплакатись. – І ти обіцяла раратуй!

Я чмокнула Машу і Сашу в пухкі щічки і потягла на кухню. Сьогодні обід у нас простий: гречана каша, омлет, салат зі свіжих овочів і компот, який молодші обожнюють, а Варя п'є із солідарності.

Потім ми готували святковий стіл і пробували все в процесі і по завершенню. Далі відчищали улюблений комбінезончик Маші від рататуя, що загинув випадково, трагічно і смішно. Кидали смаколики Шарику і дивились, як двір замітає снігом. Вітали бабусь з дідусями і приймали вітання. Чекали темряви і феєрверків, без яких ніколи не обходився Ігор. Навіть на горище лазили, щоб помилуватися засніженою вулицею.

Я насолоджувалась кожною миттю тепла, і розчулилася настільки, що майже повірила: диво трапиться. Обов'язково трапиться! Як у різдвяних фільмах, де від мрії героя відокремлює лише сила його бажання.

Коли задзвонив телефон, я витала в хмарах і щосили уявляла, як прокинуся вранці і побачу поруч Олега.

«Ні за що не повіриш, що зі мною було», – скаже він, а потім наші дівчатка з вереском повиснуть на ньому і не дадуть вимовити ні слова, поки не переконаються: тато дійсно повернувсь.

Я взяла слухавку, не думаючи ні про що погане. Новий рік наступає, всі одне одного вітають!

– Я більше так не можу, – промовила свекруха, заливаючись сльозами. – Я маю тобі все розповісти. Олег не повернеться, бо душа в нього така. Гени. Спадковість. І гроші. Розумієш?!

– Ви пили? – необережно заїкнулась я.

І понеслась історія…

Тамара Марківна дійсно заливала горе вином і говорила, говорила, говорила… Про те, що Олег – не рідний син Степана Петровича, мого свекра. Що давним-давно молода Тамара закохалася в грека. Що він обіцяв золоті гори, але покинув її, поїхав додому і навіть не писав. Що Олег і зовнішньо, і характером – вилитий батько. Що я – дурна, як Тамара Марківна, і чекати немає сенсу.

Дівчаткам тато потрібен, а Ігор-сусід ось-ось в міністерське крісло сяде. Чого мені, недалекій, не вистачає?!

Я втішала свекруху, як могла, і намагалась не зірватися. Дивна вона жінка. Ми з Олегом прожили разом дванадцять років, історією про татка-втікача він поділився ще до весілля.

«Я ніколи так не зроблю», – пообіцяв і освідчився.

– Думаю, ти це вже чула, – бубоніла Тамара Марківна в слухавку. – Але якщо б ти тільки знала, куди Олег збирався тієї весни, коли пропав! Якщо б знала…

Я знала. Донечки мої знали. Кращий друг Олега знав. А от свекруха, здається, зовсім не знала свого сина… Воно й не дивно – ріс Олег у бабусь і дідусів, братів-сестер у нього не було, і він не уявляв, як це, коли батьки цікавляться життям своїх дітей.

– Вибачте, гості прийшли, – збрехала я, не в силах винести п'яненький потік скарг, страхів і давніх образ. – Щасливого Нового року!

І як накаркала! Ні, Тамара Марківна не примчала на свято, щоб особисто пересвідчитись: я почула її безцінні поради, припинила страждати на порожньому місці і активно зваблюю Ігоря, думаючи про майбутнє дівчаток. Все було ще гірше.

– Мам, на ґанку Кен, – буркнула Варя, ледве свекруха відключилася. – Ти чому ворота не замкнула?