3

Ми з Олегом познайомилися на першому курсі. Він тільки переїхав, нікого не знав, говорив із помітним акцентом… У ньому бачили чужинця, і це заважало прийняти його в компанію. Я теж не дуже вписувалася в дружний колектив – не любила галасливі гуляння.

Одного разу ми з Олегом стикнулись. У бібліотеці, еге ж бо. Знаю, будь-хто скаже: це нудно і банально, стосунки мають зародитися з іскри, а яка іскра може проскочити поміж книжкових полиць?

Наша проскочила. Ох, як же ми билися за томик Умберто Еко! Ні, не кулаками, Боже збав! Поглядами.

Ми підійшли з протилежних кінців книжкового ряду і не дивлячись протягнули руки, торкнулися пошарпаної книги і пальців одне одного… У грі в «Хто перший кліпне, той програв» переміг Олег. Він забрав томик, а я розлютилась як ніколи в житті. Щоправда, ненадовго. Після обіду Олег вручив мені «Ім’я троянди» (подарункове видання, я на нього давно задивлялась) і запросив у кіно.

Про що я думала, погоджуючись? Здається, про те, що не потрібно прив'язуватися – серед однокурсників ходили чутки, начебто Олег поїде після другого семестру.

Через рік ми одружилися. Погода стояла огидна, але я не помічала цього. Мене переповнювало безмежне щастя… Якщо подумати, воно накочувало кожен раз, коли я обіймала чоловіка.

Варя народилася через півтора року – в першому семестрі четвертого курсу. Зворушлива крихітка з синіми очима… Її назвали на честь Варвари Олексіївни, моєї бабусі. У Олега з родичів залишилися лише мати з батьком, але вони тримались осібно, не лізли в наше життя.

Диплом я отримала суто з упертості. Добувачем у родині був Олег, я ж підробляла дистанційно як художниця і не хвилювалася про побутові дрібниці.

Ми жили як у казці. Варя підросла, з'явилася Саша, за нею неждано-негадано Бог послав Машу… Я купалась у щасті, як інші ніжаться в сонячних променях, поки все не змінилося.

«Пропав безвісти», – так мені сказали. Це не вирок, надія є… Треба лише вірити. І я вірю. Щосили вірю, але іноді хочеться залізти подалі в лісосмугу і кричати, скільки вистачить голосу, тому що всі навколо впевнені: своє щастя я вже розтратила.

– Мамо, матусю, ти де? – долинуло з вітальні. – Хтось прийшов! І не заходь до нас!

Начебто я не бачила крізь прочинені двері, що кімната завалена «сніжинками» всіх розмірів і форм… Це сімейна традиція, яку заснувала Варя десь років у п'ять чи шість. Тоді вона порізала татові папери, щоб зробити «сніжок». Відтоді й повелося, що на свято вітальня має бути усипана «снігом».

Олег вирізав «сніжинки» десятками за раз. Він сильний, справжній чоловік… Без нього справа йде повільніше, та й ніколи мені таким займатись, а Варя вважає себе занадто дорослою для віри в атмосферу дива. Якби не Саша і Маша, в цьому році обійшлося б без шарудіння паперу під ногами.

Я вийшла до передпокою, виглянула у вікно і зітхнула. Ще один новорічний сюрприз… Від свекрухи, хай їй грець. Більше ніхто з мого оточення не любить всіляких чаклунів-екстрасенсів, а стара, що стояла у дворі, вочевидь належала до цієї братії.

Майнула думка про те, що відчиняти двері не обов'язково. Змерзне «відьма», та й піде. Завірюха розбушувалася, при такій погоді довго не протримаєшся.

Я зціпила зуби і ступила на ґанок.

– Добридень. Ви від Тамари Марківни? Давайте вважати, що я все вислухала і зрозуміла.

Жінка різко підняла голову, сиві кучері розсипалися по згорблених плечах.

– Чекаєш… – шепеляво сказала вона. – Усі хочуть, щоб перестала, а ти чекаєш… Поважаю. Відмовляти не буду.

Ось вже спасибі! За останні пів року Тамара Марківна підсилала до мене трьох ясновидців, щоб наставили мене, дурепу безнадійну, на шлях істинний. Життя проходить, про дітей треба думати! Свекруха не сумнівалась: Олег не повернеться, і водночас вона не тужила, не вважала його загиблим.

Впевнена, їй було відомо більше, ніж нам з дівчатками. Я навіть поліцію до неї відправляла… А що вони? Живемо в цивілізованому світі, тортури заборонені.

– Хочете чаю? – Я змерзла одразу і припустила, що тонке пальто старої і квітчаста хустка не захищають від холоду. – Гарячого?

– Від тебе все залежить. – Вицвілі очі з величезними зіницями дивилися на мене з цікавістю. – Поки чекаєш, є надія.

Дивно, інші посланниці Тамари Марківни говорили зовсім інше. Переконували, що треба відпустити Олега і жити далі. Люди постійно розходяться, це не кінець світу!

– Дозвольте вас чимось пригостити. – Казна-чому я відчула симпатію до цієї пошарпаної жінки з виснаженим обличчям і нездоровим блиском в очах.

– Вибери правильно. – Вона ніби не чула. – Ти довго чекала і дочекалася. Ти близька до щастя. Не проґав його, воно поруч, зумій лише розпізнати.

– Звичайно, поруч. – Накотило роздратування, тому що я помилилась. Це була колишня пісенька з новим початком. – Діти – моя відрада. Ще щось?

– Ти сліпа, як новонароджене кошеня. – Незнайомка вловила зміну мого настрою і зникла за воротами. – Сліпа… Не бачиш свого щастя…

«А де Шарик?» – злякалась я. Хоч би не вискочив на вулицю! Він молодий і дурний, запросто може потрапити під колеса.

Щастя поруч, ха-ха… Ну навіщо та жінка не пропустила останні фрази? Я ж майже повірила, що свекруха змінила платівку!