2

Поки я стояла в магазині, посипав густий сніг. Ожеледиця на тротуарі зникла під пухнастими сніжинками, і довелося ступати повільніше.

Знаю, молода жінка в чоботях на плоскій підошві, що демонструє обережність на кожному кроці, виглядає жалюгідно, але я не мала права навіть на найменший ризик. Зараз у моїх дівчаток є тільки я. Мені не можна ні хворіти, ні травмуватися, ні звертати увагу на хихикання школярок, що бігають на шпильках як кізоньки по льоду – красиво і граціозно лиш до того моменту, коли під сніжком не виявиться замерзла калюжа.

З асфальтом у нас біда, і якщо дороги хоча б про людське око ремонтують перед виборами, то тротуари не чіпали вже років десять. Біля житлових будинків і магазинів все не так страшно, власники самі засипають ями і піклуються про покриття, а ось біля облуплених стін Будинку Культури краще не ловити ґав. Там не тільки вибоїни, але й на каналізаційних люках замість кришок – символічні попереджувальні стрічки.

– Добрий день, Валентино, – пролунав поряд тихий приємний голос.

Я подумки чортихнувсь і необережно наступила на лід.

– Добрий день, Антоне Віталійовичу, – промовила, утримуючи баланс за допомогою хліба, торта і горіхів. – З Новим роком.

– Дякую. Я б хотів дещо з вами обговорити, якщо ви, звичайно, не дуже зайняті.

Знову те саме! Та коли ж це закінчиться?!

Антон – наш сусід і класний керівник Варі. Йому двадцять дев'ять, він їздить на кадилаку і не приховує, що заробляє на життя IT-технологіями, а школа – це так, примха батьків, і взагалі йому б цей шкільний рік дотягнути, а там останній дзвоник пролунає не тільки для учнів.

З вересня ми з Антоном перетинаємося набагато частіше, ніж мені б хотілося. З його точки зору, я – найгірша з матерів, бо ж мені начхати на майбутнє своєї дитини.

Розшифрувати? О, все просто!

Перше: у Варі великий потенціал, але я не вимагаю лише «відмінно», чим привчаю її до ліні. Ех, якби Антон Віталійович знав, що я ще й постійно благаю донечку відпочити, а не вишукувати підготовчі онлайн-курси всіх видів від провідних університетів, то взагалі записав би мене у вороги людства.

Боже ж мій, Варі лише одинадцять! У її віці я ляльками гралась, а не розписувала плани на двадцять років вперед, причому план А стосувався кулінарії, Б – медицини, В – програмування, Г – іноземних мов та журналістики, Д – науки, а інші до букви К включно залишалися поки таємницею, щоб не доводити маму до нервового зриву.

Друга претензія: я заважаю соціалізації дитини, бо не відправляю її в «гуртки». У які? Відмінне питання! Співу або рукоділля – такий ось вибір. Музичного слуху в моєї доньки немає, і нам це нітрохи не заважає, вишивання та в'язання вона ненавидить. І що ж? Змушувати її? Щоб було «як у людей»? Але навіщо?! Я дійсно цього не розумію.

Проблема третя: честолюбство – вірніше, його нібито брак. Антон Віталійович хотів би бачити Варю лідеркою класу і щиро вважав, що айфон останньої моделі і брендові шмотки автоматично закинуть її на вершину. Той факт, що школа у нас звичайна, більш-менш однорідна в плані достатку учнів, чомусь не враховувався.

Четвертий пункт: майбутнє. Всі ці «створити ліки від раку», «стати кращим шеф-кухарем світу», «вирощувати м'ясо в пробірках, щоб не вбивати тварин», «написати ідеальний антивірус» – просто дитячі мрії. Пора задуматися про щось реальне. Вибрати інститут і факультет, почати активну підготовку, потихеньку налагоджувати зв'язки з деканатом… За шість-сім років до вступу, еге ж. Я, схоже, відстала від життя, оскільки ніяк не могла вловити в цьому сенс.

До честі Антона, про Олега він не говорив ніколи, але це не робило сусіда приємним співрозмовником.

– То ви приділите мені хвилину, Валентино? – наполягав він. – Мій автомобіль поруч. Дозвольте вам допомогти?

– Саме сьогодні? – Я не хотіла бути грубою, але через те, що сталося в кондитерській, настрій впав нижче плінтуса, і якби Антон Віталійович розпочав просвітницькі промови в своїй звичайній манері, другий зрив був би гарантований. – Можливо, краще після свят?

– Нам потрібно серйозно поговорити. – Він дивився в землю. – Про Варю.

Ну і навіщо уточнювати? Всі наші розмови починалися з Варі і закінчувались образами – на жаль, з мого боку беззвучними.

– Що знову не так? – Я поставила пакет із хлібом на землю і накинула капюшон, захищаючись від вітру.

– Вона бреше, – тихо заявив Антон. – Я не очікував від неї такого, тому дуже стурбований.

І я занепокоїлася… через його душевне здоров'я!

Варя принципово не обманює. Несмачна їжа, втома на обличчі, невдало підібраний одяг, якийсь промах – донька озвучує все, навіть власні гріхи. Бунтарський період у неї, он як. Зарано, звичайно, та що вдієш?

Часом це нестерпно, часом смішно, часом ставить мене в незручне становище… Безсумнівно одне: Варя рубає правду всім підряд, включно з учителями та бабусями на лавочках, але брехати вона не буде ні за що на світі.

– Вибачте, Антоне Віталійовичу, але ви городите небилиці. – Якби мене не роздраконили на пів години раніше, я б поводилась набагато стриманіше, проте угроблений настрій не спонукав до дипломатії. – З Новим роком.