27

Лариса ненавиділа брехню і завжди її відчувала. Чи то обличчя співрозмовника змінювало вираз? Чи щось ще, вона не знала чому так відбувалось…

Можливо її щось бентежило? А можливо вона просто нервувала перед виступом.

Коли вони не знайшли останнє вбрання, вона розгубилась. Чи не вперше в житті.

Вона відчувала якусь близкість Назара до цієї дівчини. Так, як раніше було…до Валентина.

Ні, не фізичну. Якусь більш глибшу, душевну. І це дратувало.

Вона не розуміла, чому в іхніх відносинах так не було. Їхнє спілкування минало суто по діловому.

Їй наче його не вистачало…

Він наче спілкувався з нею якось через силу.

І саме ці відчуття змусили зробити правильні висновки. Вона його любила. І певно вже давно, просто не помічала цього. Не могла і думки припустити.

Хоча певно в цій ситуації не потрібно обманювати…хоча б себе.

Лариса знала, що це улюблене заняття людей – обманювати себе. Просто треба знайти в собі сили визнати правду.

І вона її просто визнала. Прийняла це кохання.

А ось чи буде воно взаємним?

Це вже інше питання, на яке вона поки не знала відповіді.

Вони були близькими раніше.  Саме тоді коли починали.

Вийшовши з зали, Лариса побачила Віру, яка щось витирала на підлозі.

Вона зупинилась навпроти і подивилась на неї зверху вниз.

 - Мені треба вибирати нові костюми, бо не вистачило всім. Може допоможеш?

Віра здивовано на неї дивилась і в її великих очах, вона наче бачила себе. Можливо такою, як була раніше.

Що ж в цій дівчині було такого, що не вистачало їй, Лариса ніяк не могла зрозуміти?

 - Добре. – спокійно відповіла Віра, підводячись. – Я якраз все закінчила.

 - Щось я нервую останнім часом… - промовила вона, коли вони вже йшли по коридору.

 - Всі нервують. Тільки у кожного є на те свої причини. – Віра уважно на неї подивилась.

 - І що навіть у тебе?

Віра ледь посміхнулась.

 - Невже вам цікаво?

 - Не те, щоб дуже…

 - Ну ось бачите…тоді навіщо питати?

Лариса подарувала Вірі уважний погляд.

Дійшовши вони зайшли всередину кімнати і Лариса показала вбрання.

 - Ось це таке, я вибрала раніше…тільки чомусь одного комплекту не вистачає…хоча раніше все відповідало потрібній кількості.

Віра захоплено роздивилась яскравий колір і візерунки.

 - Дуже гарні.

Лариса ледь усміхнулась, теж роздивляючись.

 - Мені теж дуже подобаються. А ось інші… - вона підійшла ближче до шафи і рухом показала на речі.

Віра підійшла ближче і почала роздивлятись. Всі речі були гарними, блискучими і привертали увагу.

Вона чомусь знову уявила світло тієї кулі, і як саме воно буде виблискувати в навколишніх предметах.

 - Я знаю, що можливо ви не схвалите мій вибір, але чомусь оце мені більше подобається.

Віра показала їй на брання, яке поєднувало декілька майже різних відтінків.

 - Цікавий вибір. – замислено промовила Лариса, теж торкаючись поверхні.

 - Ларочко, а я вже тут… - голос Назара змусив їх обох швидко обернутися.

І вони обоє побачили його здивування.

 - Не дивись так. Віра допомогла тобі, нехай допоможе і мені трохи з вибором.

Замість відповіді Назар підійшов до них і  теж подивився на вбрання.

Віра дивилась на цих зовні успішних людей і дивувалась. Попри всі свої успіхи, нові вершини і досягнення, вони наче не відчували щастя.

Навіщо кожен день пізнавати цей світ, коли в тебе все є?

Віра нікого не звинувачувала, вона просто жила. Мріяла і раділа. При цьому намагаючись бути щасливою.

Тому вона пояснювала саме цим бажання Назара спілкуватись з нею.

Вона не замислювалась про майбутнє. Їй тільки хотілось, щоб всі люди яких вона любила були здорові і з радістю пізнавали цей світ.

Лариса взяла це вбрання, яке Віра вибрала і роздивилась зблизька.

Потім уважно подивилась на неї.

 - Мені подобається.

Назар дивився на них з серйозним виразом обличчя, але Віра на секунду встигла побачити, як їх вираз став м’якішим.

 - Дивовижно….

 - Що саме? – Лариса різко повернула голову і подивилась на нього.

 - Тобі сподобалось? І це ти промовила вголос….

 - А що кольори так вдало поєднані і так приємно виглядають….

Назар вже ледь приховував усмішку, а Віра з цікавістю переводила погляд з Лариси на нього і навпаки.

 - О, а ви  тут! А я вас шукаю. – обличчя Єгора зазирнуло в кімнату. – Ларисо там тебе чекають дівчата. Щось дуже термінове…

Лариса замислилась на секунду і зробила крок вперед.

 - А я тебе проведу…

 - Тільки, якщо ти знову не будеш мені розповідати мені про свої проблеми…

Коли Лариса вийшла, вони залишились з Назаром наодинці.

 - Виявляється ти стала незамінна…

Замість відповіді Віра на нього уважно подивилась.

 - Я брата шукаю. Пам’ятаєш я тобі про нього говорила. Так ось його звуть Валентин і він зник. Не хоче спілкуватися…

 - Валентин?!

Назар відчув як при згадці цього хлопця всередині миттєво підіймається відчуття неприязні з домішками огиди.

 - Геть звідси. Пішла геть.

Віра не стала затримуватись одразу вийшла з кімнати, чомусь вирішивши останнього разу озирнутися на нього. Він на неї вже не дивився.

Напевно так буде краще. Є люди, які залишаться незмінними попри все.

Дівчина спокійно вийшла на вулицю, повернувши голову в різні боки, вирішила прогулятися містом.

Вона бачила себе в відображенні скла вітрин і це її не абияк тішило.

Пройшовши невеличку відстань Віра вийшла на невеличку площу. Люди навколо гуляли і їй подобалось за ними спостерігати…

 - Віро, Віро, чекай…

Дівчина озирнулась в пошуках того, хто її кличе, але чомусь одразу не побачила.

 - Віро я тут. –  її кликав чоловік, який продавав морозиво.

І вона підійшла ближче до нього.

 - Це я Василь, пам’ятаєш мене?

 - Так, згадала. Як у вас справи?

 - Все налагоджується, моє життя налагоджується. Я дуже тобі вдячний… І тому я хочу подарувати тобі морозиво.