21.

Сонце повільно підіймалось з-за горизонту, освічуючи все навколо. Створюючи неймовірну красу. Розмальовуючи небо неймовірними фарбами. Від яскраво жовтого до гарячого помаранчевого.

Дівчина замовкла на мить милуючись красою краєвиду.

Навіть непримітне урвище далеко внизу почало виглядати інакше.

Дивовижні емоції захвату наче захопили все її єство цієї самої хвилини.

Зникли хвилювання і тривога за майбутнє. Залишилась тільки спокійна впевненість. Впевненість, що все буде добре. Що все йде так, як і було задумано заздалегідь.

І навіть зникнення Валентина, то щось швидкоплинне. Станеться непередбачуване і братик знайдеться сам.

А всі ті хвилювання і переживання забудуться, як страшний сон. 

 - Накоїв? Можливо…. – Віра подивилась на хлопця поряд з собою. – Мені би тільки знати, що він в безпеці. Що йому нічого не загрожує.

 - Але ж ти цього не можеш знати заздалегідь? І він напевно вже дорослий. Хай сам за себе переживає. З твого боку це було дуже ризиковано так чинити.

Віра знову подивилась на свої руки. Гірка правда з вуст майже незнайомого хлопця. Жорстокість слів і байдужість до результату.

Нащо вона сподівалась? Що він їй поспівчуває?

 - Ти думаєш я не думала про це? Певно треба було просто проігнорувати його зникнення….проігнорувати сльози матусі, її невблаганні ридання посеред ночі, саме тоді, коли вона думає, що я нічого не чую і вже сплю. Ридання схожі на завивання такі відчайдушні, наповнені таким відчаєм, що хочеться хоч щось зробити, щоб це припинити.

 -  Так саме біль, невідомість і страх перед майбутнім. Все це я відчувала. І саме це змусило мене діяти.

Макс повернувши голову в інший бік замовк. Напевно йому перехотілося з нею розмовляти, але Вірі чомусь було все одно.

Це було її особистим і відкриваючи свій біль сторонній людині вона трішки забула, що сторонні можуть жорстоко посміятися.

Чи відчула дівчина розчарування підводячись. Напевно ні. Просто це все їй нагадало для чого вона все ж приїхала в незнайоме місто.

Хвилювання за Валентина було тільки її особистою проблемою. Важливим фактором. Рушійною силою.

Поверталася Віра наодинці тією самою стежкою, якою вони сюди йшли з Яною разом здавалось зовсім недавно.

Коли подружка запитала, чому вона так швидко йде. Віра відповіла, що вже побачила те, що вона хотіла їй показати.

Їй вже не було страшно і вона зовсім не боялася загубитися, бо як не дивно дуже добре запам’ятала дорогу до міста.