16.

Зранку Віру розбудив голос Яни, подружка з кимось жваво сперечалась в коридорі.

Дівчина повільно підвелась з ліжка, відчуваючи здавалось кожен м’яз у своєму тілі.

Хотіла вийти подивитись, що там відбувається, але вчасно згадала попередження Яни. Вона ще одразу просила, щоб вона не дуже показувалась на очі в гуртожитку, бо можуть виселити.

Але голоси ставали все гучнішими, а потім Віра побачила розгнівану Яну на порозі кімнати.

 - Щось сталося? – обережно запитала Віра, уважно спостерігаючи за подружкою.

Та нервово ходила по кімнаті.

- Вони мене вже дістали. Постійно питають чи дійсно ти моя сестра. І кажуть, що їм не потрібний зайвий клопіт.

- І що?

- Кажуть, щоб ти виселялась…

До Віри не одразу доходить зміст слів. В пошуках вона не просунулась ні на крок. Внутрішньо майже втратила свою впевненість. Невже вона сподівалась, що щось може дізнатись про нього? Так тепер ще і виселяють…

Вона тяжко вдихнула. Нічого не залишалось зараз - це  прийняти все таким, яким є.

-  Я не хочу нікому дошкуляти. Тим паче тобі. Ти так допомогла мені.

- Ти мені не дошкуляєш. Просто тут такі правила. Ніяких чужинців. Я вже не знаю, що казати.

Віра згадала про те, що вони не просто так вчора зайшли туди, де жив її брат. Отже…

- Не переживай. Якщо будуть дуже наполягати я піду туди, де жив Валентин. Можливо господиня мені не відмовить.

Яна уважно на неї подивилась.

- В будь якому випадку я сьогодні повинна показати тобі те, що хотіла.

 - І що прямо зараз?

- Після пар. – рішуче промовила подружка, виходячи з кімнати.

Віра залишившись на самоті натягла ковдру до самого підборіддя, їй хотілось хоч на хвилину, секунду цієї самої миті відчути себе захищеною.

Проблема в тому, що вона не знала, що робити далі. ЇЇ пошуки так нормально і не розпочавшись, зайшли в глухий кут.

Занадто багато відповідальності для дівчини, яка в житті нічого важливого не робила.

Навіть Яна зараз в її очах виглядала відповідальнішою, хоча ні до чого не ставилася серйозно в своєму житті.

Віра так і пролежала майже в одному і тому самому положенні до приходу Яни.

Подружка зі своїми кучерявими локонами обережно зазирнула всередину.

- Ти що ще не готова?

Віра зніяковіло на неї подивилась.

- А що ми домовлялися?

- Ну взагалі то я тобі казала, що хочу тобі дещо показати і сподівалась, що ти зрозумієш…- Яна зробила паузу. – Що потрібно бути хоча би одягненою, коли я прийду.

Віра задумливо подивилась на свій вигляд.

 - Поринула у власні думки.

- Майже на цілий день? – дівчата деякий час спокійно дивилися одна на одну, а потім голосно розсміялись.

- Збирайся. Я тебе чекаю внизу. У спортивному одязі і з гарним настроєм. А зараз мені треба дещо вирішити.

Потім Яна швидко вийшла з кімнати, а Віра неохоче підвелася з ліжка і підійшла до шафи. Одягла джинси і футболку, трішки розтягнула губи у посмішці перед дзеркалом. Напевно зараз з неї співрозмовник ніякий і треба подружку попередити.

Швидко спустилася вниз, щоб не передумати.

Яна вже чекала її на вулиці з невеличким рюкзаком за спиною і дівчата вирушили на зупинку.

Довго їхали мовчки, а вийшли вже майже за містом.

Тиша, навколо співають птахи і невеличка стежка попереду.

- Ти що вирішила мене завести до лісу і тут і залишити?

-  Ну я думала про це.... - розсміявшись промовила Яна, а потім тихо додала: - Хотіла показати тобі одне місце, що знову забула?

Віра здивовано на неї подивилась. Невже вона таке враження складає?

Деякий час знову йшли мовчки, а Віра думала про те, що майже ніколи не ходила незнайомими стежками.

Найвідчайдушніший крок в її житті це те, що вона вирішила їхати шукати брата.

Десь попереду почулися голоси і Віра зрозуміла, що вони прямують саме туди.

Компанія молодих людей різного віку сиділи перед багаттям і жваво щось обговорювали. А один хлопець навіть грав на гітарі, дуже вправно перебираючи струни.

Оце вже Віру не абияк зацікавило. Це був другий інструмент на якому мама їх вчила грати. Сама дівчина його не дуже полюбляла, бо пальці швидко забували болючі доторки. А після навіть невеличкої перерви треба було розпочинати звикання майже спочатку.

Для того, щоб гра на гітарі не завдавала болю, треба було тренуватися майже кожен день.

Віра з цікавістю сіла навпроти, навіть не намагаючись її приховати.

Хлопець це помітив і з цікавістю усміхнувся.

 - О, впізнаю своїх. Яна, я бачу ти сьогодні не сама?

 - Привіт Макс. Я дуже хотіла познайомити Віру з вами усіма. До речі- це Віра. – промовила Яна, рухом показуючи на всіх присутніх і перераховуючи їхні імена. – Максим, Іван, Марина, Арсен і Віка. Це люди з якими я зростала.

Яна підійшла до неї ближче і прошепотіла на вухо:

 - Це, щоб ти не думала, що я завжди думаю тільки про себе, я трішки помилилась, коли так сказала.

Віра уважно дивилась на неї.

- Все добре.

 - Ми часто зустрічаємось, звісно коли є вільний час. А ти що можеш грати? – запитав в неї хлопець з гітарою, якого звали Максим.

 - Та трохи.

І історія повторилась точнісінько так, як з Назаровою вчителькою. Вони всі вмовили Віру заграти, щоб побачити це є дійсно так. Простіше кажучи не залишили їй іншого вибору.

Багаття наче жило своїм  життям, освічуючи їхнє вузьке коло. Даруючи іскри повітрю, додаючи до лунаючих звуків гітари свої власні неповторні акорди…

Коли вони всі гуртом повертались на зупинку, загасивши багаття і поприбиравши сміття вже знайомою стежкою Віра трохи відставши спостерігала за жвавою ходою хлопців та дівчат. Чомусь зараз на думку прийшло усвідомлення того, що незважаючи на те, що вони всі йшли однією стежкою кожен йшов сам по собі.

Макс зненацька повернувся, він йшов перед нею і усміхнувся їй. Наче погоджуючись з її думками. На його спині була гітара, яку він дуже дбайливо ніс, щоб ні в якому разі не зачепити.