10.

Назар не очікувано згадує свою вчительку музики. Цю залізну леді, яка одним поглядом змушувала його згадувати всі ті нудні етюди, які він так ненавидів вчити. Навіть зараз не знав, що вона втне, коли побачить його.

Як давно він не був в неї.

Сьогодні він був на мотоциклі.

Віра знову чекала на когось, стоячи біля клубу. Назар підійшов ближче.

 -  Знову чекаєш на подружку. Я їду за місто до своєї вчительки. Може хочеш зі мною?

Вона погодилась, не знаючи навіщо.

Спочатку вони їхали повільно так, що Віра могла розглядати людей навколо.

А ось коли вони виїхали за межі міста… Ось тут розпочалось найцікавіше. Чи то її вразливість, чи то щось ще?

Але якоїсь миті вона взагалі втратила розуміння реальності.

Відчуття було наче летиш, розсікаючи простір. І це повітря, яке огортає тіло, стає майже матеріальним, таким, яке торкається твоєї шкіри, волосся…і змушує притискатися ближче.

Отямилась Віра, коли вони зупинились біля невеликого будиночка.

Віра відчувала себе дивно, забираючи руки, від майже незнайомого…

Назар подивившись на неї посміхнувся.

 - Сподобалось?

 - Це щось неймовірне…

Він подзвонив. Довго ніхто не виходив.

Потім охайна бабуся повільно вийшла до них. Коли впізнала Назара, відчинивши тихо промовила:

 - Я тебе зараз вб’ю. Чого так довго не приїжджав? – а потім довго не думаючи взяла палицю і замахнулась.

 - Ні. – Назар намагався втекти, але жвава бабуся все ж наздоганяла…

Віра здивовано дивилась на них. Те, що відбувалось не могло не викликати посмішку.

 - Я тобі декого привіз. Заспокойся, Петрівно. Ось Віра зараз заграє тобі Моцарта….

Як не дивно, Петрівна не опускаючи палицю повернулась до Віри і запитала:

 - На  пам’ять знаєш?

 - Так.

 - Заграй…

Потім вони зайшли всередину будинку і її одразу посадили за піаніно.

Як не дивно, Віра не ображалась на цих дивних двох таких різних людей. Вони напевно любили музику понад усе, як і вона.

Тим паче небо заволокли хмари, попереджаючи, що напевно скоро буде дощ.

Вже трохи пізніше, Петрівна їх нагодувала, розповідаючи, як в неї справи.

Дощ, поки вони їли швидко закінчився і з вулиці повіяло свіжістю.

 - Може ви трохи прогуляєтесь. А поки швидко тут усе поприбираю.  А потім Віра ще заграє. Непогано в неї виходить… - промовила Петрівна, посміхаючись.

Вони з Назаром вийшли на вулицю.

Тут за містом, ця надзвичайна тиша була наповнена звуками. Натуральна жива мелодія, яку створює що секунди навколишня природа.

Віра посміхнулась сама до себе. Вони повільно йшли. Повітря стало трохи прохолоднішим, але холоду вона зовсім не відчувала, бо сонце де не де з’являлось на небі.

 - Чуєте?

 - Що?

 - Мелодію природи. Ось… - Віра замовкла дослухаючись до звуків, які наче виринали звідусіль.

 - Так.

 Вони разом вийшли на якийсь не дуже високий пагорб і те, що Віра там побачила, викликало  неабиякий захват.

Величезна веселка, розсікала небо. Гарні натуральні фарби так органічно поєднувались в одне ціле.

 - Веселка. Давно не бачила.

Назар теж не міг згадати. Коли в останній раз бачив веселку.

 - Кажуть на щастя…

 - Щастя, дивне відчуття, яке складається з одних миттєвостей. Мить і його вже немає..

 - Але ж залишається пам’ять про це відчуття? Хіба ні? Так воно мине, але ж прийде інше…

 Назар мовчав, він дослухався до живої мелодії, яка їх зараз оточувала, до якихось своїх відчуттів.

 - Напевно потрібно повертатися до Петрівни.

Потім Віра грала ще і ще. Їй подобалась реакція Петрівни, цієї чужої людини, яка чомусь була наче близькою. Прогулянка, подарувала радість і сум одночасно, тому Вірина музика змінювалась від радісної до сумної і навпаки.

Назар чомусь сидів на самоті, він не посміхався і не приймав участь, уважно спостерігаючи за Петрівною і дівчиною.

Сувора вчителька розтанула, щедро даруючи свої емоції новій знайомій.

Щось знову бентежило, зсередини піднімаючись. Щось таємне і старанно приховане. Мить і це дивне відчуття зникає, а він так і не зміг його охарактеризувати сам для себе.

Дзвінок мобільного відволікає його. Це Лара.

 - Так.

 - Привіт. Ти де?

 - За містом.

 - Що? Ти що забув? Я ж тебе попереджала. Сьогодні важлива репетиція. І ти повинен тут бути.

Назар здивовано згадує, що це дійсно так.

 - Я зараз буду. – промовляє, відключивши дзвінок.

 - Ми повинні їхати, Петрівно

 -   Невже. Так скоро… Приїжджайте ще. – Петрівна проводить їх.

А потім злосно попереджає, кажучи йому на вухо:

 - Якщо образиш дівчинку, я тебе точно вб’ю тією палицею!

 Назар на секунду замислюється, може це з ним, щось не так, що всі хочуть його вбити…