6)

Коли обидва юнаки зникли в наметі, я з радістю стягнула з себе зайвий одяг, залишившись в самій сорочці, і полізла в прозору воду, яка виявилася теплою—теплою. Чистий пісок лоскотав п'яти. Глибше дно було в камінні. Де-не-де були й великі і гострі камені, але я без проблем бачила їх через майже прозору воду.  Зайшовши достатньо далеко, я лягла на спину. Навіть плисти не хотілося, лише насолоджуватися.

Пройшло так мало часу, а сталося вже так багато. Щохвилини у мене в голові гудять сотні запитань, на які ніхто не може дати мені відповіді. Й досі не віриться, що я — Велика чаклунка. Божевілля якесь… А найцікавіше те, що я не вважала це даром чи подарунком долі. Адже я цього не просила! Мені не потрібні ці супер—пупер сили. Зараз я віддала б їх кому завгодно, якби тільки знала як. Звичайно, маг та вампір дуже класні, але чомусь мені дуже не вистачає саме Ендрю, Чарльза та Марка. Думки про них не покидали мені ні вдень, ні вночі. Чи живі? Де зараз? Що роблять? Чи все ще разом, або порозбігалися в різні сторони по світу? Хоч трісни, а викинути їх з думок я ніяк не могла. Особливо останні слова Чарльза увесь час крутились в голові: “А ще ти винна мені танець. З цими обома танцювала ж!” Це просто кошмар якийсь.

Але раптом я згадала, що ще ні разу не користувалася водою як стихією. Встала на ноги і почала пробувати створити водяну кулю. Вийшло разу з третього. А коли я знову лягла на воду, в голову прийшла чудова ідея помсти.

Я знову встала, зібрала всі свої сили і підняла в повітря велетенську кулю, наповнену водою. Потім “повела” її до берега і трохи підняла над виходом з намету.

— Допоможіть! — голосно закричала я наляканим голосом.

Як тільки вампір і маг вискочили з намету, я розвела руки. Краєм ока, поки пірнала, побачила їхні здивовані обличчя. Шкода, що під водою вже не чула нічого з того, що вони кричали. Я відпливла трохи в сторону і сховалася за вербою, скинутою Даном у воду. Обережно висунувши голову з-за стовбура, спостерігала як маг з вампіром топчуться вздовж берега.

— Вона взяла з собою кулю повітря. Поки сама не вилізе, ми її не дістанемо.

Думаю, треба їх провчити… 
За спинами хлопців я з шумом і тріском почала підіймати землю. Тоді, поки ці двоє обернулися спинами до озера, підняла з нього велику кулю з водою і підняла її вище, щоб не помітили. Потім зупинила рух землі, взяла з собою маленьку сферу з повітрям і пірнула, тримаючи кулаки і стримуючи кулю з водою. Пропливла на своє попереднє місце, навіть куля з повітрям не знадобилася. Обережно визирнула з води. Хлопці все очікували якихось дій від купки землі.

— Тарлан! — крикнула так, що маг аж підстрибнув, а його щит зруйнувався. — Ха-ха-ха!

— Я ж казав, що скоро вона вилізе, — оговтався маг і заявив із награно—гордим виразом обличчя, за яким сховав свою посмішку.

— Чому щит зняв? Настільки злякався? — підколола я Скотта і знову розсміялася.

— Я не злякався, це мій план, — чаклун спробував зробити хитре обличчя.

— Як скажеш… Сам винен, — кинула я йому, а потім швидко, але й демонстративно, підняла руки і розтиснула кулаки, випускаючи всю воду на Алекса зі Скоттом.

Який же приголомшений вигляд у них був! Неможливо передати словами. А я ще й, в додачу до сфери, хлюпнула на них велетенською хвилею.

Не змогла втриматися і розсміялася на всі тридцять два, а потім, послизнувшись на гладкому камені, впала в воду.

Далі тільки різкий біль в голові і темрява…

***

Надзвичайно красивий хлопець з білосніжним волоссям, чорними, як найтемніша темрява, очима і… білими крилами, як у ангелів, стоїть переді мною. Він одягнений у все чорне, отже це точно не янгол. Нас розділяє лише два метри.

— Ти… — слова застрягають в горлі. Такого не може бути…

По шкірі йдуть мурашки. Це він… тарлан…

Він просто стоїть. Стоїть і дивиться на мене зі спокоєм в своїх бездонних очах. А потім опускає голову і стає на одне коліно.

— Це честь для мене, з'явитися перед Великою, — його голос заворожує, від нього всередині щось здригається. У ньому змішалося безліч емоцій і відчуттів, які ця істота не намагалася приховати: спокій, хвилювання, якийсь дивний захват, покора і незрозуміла мені теплота. — Дозвольте Вам допомогти. Ви уже довірились мені одного разу, довіртеся і зараз…

Це дуже, дуже дивно!

Я навіть дихати перестала, коли він простягнув мені свою руку, не піднімаючи голови.

Що означає “довірились мені одного разу”?! Мені зараз потрібна допомога? Допомога тарлана? Точніше, він хоче мені з чимось допомогти? Чим він мені допоможе? 
Що робити? Що казати?

І я, не задумуючись, вклала свою долоню в його. І знову темрява…

***

Повіки наче закам'яніли! Розплющувати очі було дуже важко. Спочатку я побачила світло. Через деякий час зрозуміла, що лежу в наметі, в який ледве потрапляє світло від вогню. Я спробувала встати, але не змогла, тільки зашипіла від болю. З'явилося таке відчуття, що моя голова ось-ось розколеться на дві частинки.

— Лотта! — спочатку я почула радісний голос Алекса, а потім побачила і самого вампіра. Він хотів залізти до мене, але, почувши загрозливе гарчання десь з-за моєї спини, швидко передумав.

Спочатку я навіть злякалася цього звуку, але швидко заспокоїлася.

— Дан, це ти? — я повернула голову в інший бік і побачила білосніжного вовка, котрий лежав біля мене. В його очах світилася радість. — Звідки ти тут узявся?

У відповідь Дан поклав свою лапу на мою долоню. І знову я помітила цей дивний ланцюжок.

— Гей, Велика чаклунко, що це все означає? — я обернулася на знайомий голос і побачила поруч з наметом Скотта. — Коли це ти вже встигла завести собі домашнього чарівного вовка?

— Та сама не знаю, як він тут опинився, — зізналась я.

— Вигляд у тебе не дуже, принцесо, — усмішка Алекса якось не в'язалася з сумом в його очах.

Я лише усміхнулась йому у відповідь.

Скотт вже хотів щось сказати мені, коли вовк перестрибнув через мене, направляючись до хлопців. Ті почали відходити назад. Дан зупинився біля входу в намет, потягнув за якусь мотузочку і впала “завіса”. Тільки коли світло від вогнища більше не проникало до намету, я помітила в одному з кутів свічку, яка ледве—ледве горіла. Її світла цілком вистачало.