Глава 20

Я з нетерпінням чекала на Сашка біля офісу. Така дивовижна весна — рання, сонячна, тепла, сповнена світла й здатна здійснити всі бажання. Ось уже тиждень ми із Сашком розлучаємося лише на вісім робочих годин, нетерпляче очікуючи обідніх перерв і закінчення робочого дня. Щоб знову й знову жадібно упиватися одне одним.

Раптом щось тривожно-знайоме привернуло мою увагу. Я завмерла, відчайдушно міркуючи, куди б сховатися. Але навколо — пустельний бетонований майданчик із парочкою молоденьких дерев. Повна безнадія.

Помічений мною об'єкт теж побачив мене й рушив у мій бік неквапливою, вальяжною ходою. Я машинально втягнула голову в плечі й чомусь почала міркувати про себе, алюр якого звірятка нагадує мені ця хода. Павича чи страуса? Однозначно когось із пташиного роду. І з досить великих екземплярів.

— Привіт, — звернувся він до мене. Підійшов упритул.

— Ага, — відповіла я, гарячково кумекаючи, як продовжити розмову.

Цивілізованість і вік, що перевалив за підлітковий, передбачають привітно-байдуже спілкування під час зустрічі з колишніми. Навіть якщо вони цими колишніми так і не стали. За винятком, хіба що, випадків крайнього ступеня мордобою, смертовбивств або нерозв'язних фінансових претензій. Або крадіжок. Або наявності неподілених дітей. У нас із Сергієм нічого з вищепереліченого не траплялося. Мені належало по-приятельськи поплескати його по плечу, обдарувати порожніми компліментами й уважно вислухати історію про теперішні стосунки. Але чомусь було ніяково. Я по-дурному обертала очима й кусала губи.

— Ти чудово виглядаєш, — промовив Сергій.

О як! Часте перебування у вищих бізнесових колах давалося взнаки безпідставними лестощами. Насправді вигляд я мала не дуже. Та й сьогодні навіть не намагалася. Безсонні ночі, проведені із Сашком, конкретно відбилися на обличчі. Єдине що, я мала щасливий вигляд. І вже тиждень літала в хмарах. Але сумніваюся, що це почуття додавало мені якоїсь краси, радше забезпечувало постійну, трохи «недоумкувату» усмішку.

— Ти теж, — кивнула я.

Що я верзу? Виглядає він завжди однаково. Охайно і гладко поголено. Теж мені ступінь краси.

— А що ти тут робиш? — поцікавилася я.

— Я власник цього підприємства, — махнув він рукою.

Чудово вза-а-галі! Мій теперішній працює на колишнього. І сказано ж як гиденько. Власник! «Кріпацьких душ і заводів-пароходів».

Краєм ока я помітила, що неподалік стоїть Сашко. Звісно, він упізнав Сергія й не наважувався підійти. Я відчула себе ще гидотніше.

— Треба буде якось зустрітися, випити кави, — продовжував Сергій.

— Так, так, — старанно кивала я. «Ага, тримай скоріше кукиш: що захочеш, те й купиш. Уже чаювали, досить».

Він обернувся й серед працівників, які вибігали, чіпко вихопив поглядом Сашка:

— Ну, біжи, на тебе вже чекають.

У мене підкошувалися ноги. І, треба визнати, радше від страху, ніж від обурення. Мав рацію Сашко, ох, мав рацію. І з чого я взяла, що люди такого рівня так просто когось наближають до себе? Напевно, перше, що зробив Сергій після того, як я погодилася їхати до Єгипту, — найняв шавок, щоб стежили за мною. І чудово був обізнаний про мої пригоди. І про Сашка. І про те, куди я від нього пішла. Знав і просто відпустив на всі чотири боки. Ось тобі, як то кажуть, шапка, а ось тобі й двері.

Я мимоволі скривилася від огиди. Знав і навіть не спробував хоч якось вплинути. Віддалився від проблеми своєю неквапливою павичевою ходою. Ставлення — як до не надто цінної статуетки. Повісимо навколо, якщо треба, камери спостереження, покажемо друзям, якщо захочемо, а якщо вкрадуть — то й дякувати, що не щось цінніше.

Сашко був засмучений. Не показував цього, але я відчувала напруження й щосили «виляла хвостом». Ми поки не обговорювали цю зустріч, але доведеться. Йому потрібно підшукувати нові джерела заробітку.

Я награно тріщала без угаву, він зрідка щось відповідав. Іти відразу додому в такому настрої не мало сенсу. Ми просто розсядемося по різних кімнатах і сидітимемо, вичікуючи. Тому я запропонувала зайти до сирного ресторанчика. Там Сашчине напруження поступово зникло, і досить скоро ми вже хтиво поглядали одне на одного й займалися радше «підстільними пестощами», ніж, власне, їжею.

— Хочу якнайшвидше залишитися з тобою наодинці вдома, — прошепотіла я йому на вухо.

— Давай викличемо таксі.

Ми вийшли з ресторанчика, таксі під'їхало відразу. Оце так сервіс! Європа обзаздриться.

Та ось у самому автомобілі я чомусь відчула себе некомфортно. Щось насторожувало. Чи то швидкість обслуговування, чи то надто вже лощений водій. Не повертаючи голови, він промовив:

— Ну що, молоді люди, поговоримо?

***

Ще до того, як він вимовив фразу, я все зрозумів. Надто вже «водій» був схожий на свого єгипетського колегу. Наче з одного яйця вилупилися.

— Ми вас для чого з Єгипту вивозили? — запитував він нас. — Правильно. Щоб ви не плуталися під ногами. А вам усе не йметься.

Санька жваво заворушилася на сидінні, квапливо переводячи погляд із водія на мене й назад.

— Не залишаєте просто іншого виходу, — продовжував той, — окрім як у терміновому порядку залучити вас до операції. Ви ж програміст? — звернувся він до мене.

Саньчина цікавість явно зашкалювала:

— Він-то програміст, а я нічого не розумію, — вимогливо заявила вона. — Будьте ласкаві, пане таксисте, поворушіть язиком і поясніть.

Я легенько штовхнув її в бік. Тепер зрозуміло, чому співробітники організації в Єгипті особливо не вдавалися до пояснень із Санькою. Просто сказали, що потрібно терміново залишити країну. Усе-таки недурні хлопці.

— Я чекаю, — не звертаючи на мене уваги, квапила вона.

— А що вам пояснювати, юна леді? — уїдливо відповів водій. — Хоча, якщо подумати, не така вже й юна. Ось для вас, жінок, має величезне значення, який із сотні відтінків рожевого на себе нап'ялити. Або яким кремом єлозити по обличчю. Тут ви все уважно вивчаєте, ретельно. А до кого в ліжко стрибати — то так, дрібниці.