Глава 19

Ми сиділи на лавці перед входом до будівлі й жадібно хапали ротом повітря. Не в змозі відірватися, я міцно пригорнулася обличчям до затишного місця на ключиці. Переривчастий пульс Сашка тисячами маленьких барабанчиків відбивався в моїх скронях, передавався тілу й відгукувався в ньому тривожною, лоскотною хвилею.

– Ти ж казала, що ти консультант, – хрипко засміявся він.

– Так я й консультувала, – відповіла я.

– Комунікативні стосунки, значить? – продовжував усміхатися Сашко.

Я на мить відхилилася й зазирнула в його очі.

– А ти не помітив, що я дуже товариська?

У Сашкиних очах спалахнули іскорки – пустотливі й жартівливі – і весело застрибали від задоволення. Мене знову огорнула ця тягуча п’янка хвиля. Яке ж це дивовижне відчуття – запалювати в чиїхось очах ці зухвалі смішинки. Спостерігати, як рідне обличчя наповнюється світлом, розгортається до тебе й уважно прислухається до дихання, аби дихати з тобою в унісон. Найбільш спокусливе відчуття, що ніжно обволікає егоїстичні нотки душі й заповнює її порожнечі захопленою безкорисливістю.

– Твою товариськість неможливо не помітити.

Пустотливі смішинки в його очах застрибали ще швидше й розпалили сонце. Сміливо й упевнено воно відштовхнуло сиві хмари й осяяло нас золотим світлом. Умить зима припинила спротив і, підібгавши хвіст, покірно здалася. Весна велично озирнулася й урочисто всілася на трон.

– Весна прийшла, – поділилася я з Сашком. – І в мене є ідея.

– О, ні… – він жартома підняв руки. – Ні, ні й ні. Я тільки-но влаштувався на роботу.

– Ну будь ласка, будь ласка, – благально попросила я. – Буде так весело.

– Можна було й передбачити, що тобі стане нудно і ти знову, ніби нічого й не трапилося, з’явишся на моєму порозі.

Він пригорнув мене до себе, цілуючи. Кожен його дотик відгукувався в мені тією самою лоскотною хвилею. Яке ж це хитре відчуття! Прикинувшись дружбою й довірою, воно тужило від розлуки, а тепер узагалі не давало спокою, вимагаючи всього, що йому належить, до кінця.

– Це ще й патріотичне дійство, – продовжувала я вмовляти Сашка, на що він здивовано глянув на мене. – Знаєш, у Японії є звичай: уся родина збирається під деревом своєї сакури й чекає її цвітіння.

Здивування хлопця зросло.

– Одне з двох: або ти потягнеш мене до Японії, або ти таємна громадянка цієї країни. Якось насторожливо звучить слово «патріотичний». Хоча я давно чекав від тебе підступу, завжди підозрював. що ти не з нашої землі.

Я жартома почала щипати його в бік. Сашко, сміючись, укривав моє обличчя поцілунками.

– Я вигадаю тобі самурайське прізвисько, – продовжив він. – Звісно, мені подобається «Підкрадливий тигр, прихований дракон». Особливо друга частина. Але ж це вже було.

– У тому й річ, – фиркнула я. – Нікуди їхати не треба. Ти говориш, як людина, що піддалася масовій рекламі. Наші дерева зовсім не гірші за якісь там сакури. У нас квітнуть розкішні яблуні, абрикоси й груші. Згадай, навесні все стає дивовижно білим.

– Гаразд, – замислився Сашко. – І як ти збираєшся чекати?

– Ми виберемо потрібне дерево й купимо теплий одяг. Чекати недовго: подивися, всюди вже налилися бруньки. Може, вже завтра почнеться цвітіння.

Сашко озирнувся довкола. Набубнявілі коричневі бруньки на деревах із нетерпінням чекали його рішення.

– Припустімо… І де ми знайдемо наше дерево?

– Про це не хвилюйся. Я вже знайшла.

Сашко знову розсміявся.
– Біля набережної є затишний острів, – ввела я його у курс справи. – Там повно цих абрикосів.

Він лагідно глянув на мене, ніжно прибираючи пасма з мого чола.

– Я знав, – прошепотів мені на вухо, обережно дражнячи своїм подихом. – Я відчував твій запах у тому місці. Дивовижно, що ми так і не зустрілися там.

***

Вражаюче, я знову піддався. Відпросився з нової, щойно здобутої роботи й подався «чекати». Тільки Саньці таке могло спасти на думку. І тільки я міг на таке погодитися.

Ми закупили спальники, ковдри, продукти, необхідні засоби гігієни й, немов два хіпі, що загубилися в часі, вирушили вибирати дерево. Смішно й безглуздо? Але зараз це здавалося таким важливим. Ми сперечалися й роздумували, уважно розглядаючи дерева. Хотілося знайти саме те – наше. І таке, щоб не змушувало на себе чекати.

Побачивши його, водночас зрозуміли: наше. Воно стояло окремо, подалі від можливих перехожих, із налитими міцним соком рожевими бруньками. Його розташування давало невелику надію на те, що поліція не поверне жалюгідних хіпі в реальність, знайшовши на світанку. Ми розстелили ковдри й вмостилися під ним, прискіпливо розглядаючи гілки, рясно вкриті майбутніми квітами. Здавалося, воно недовго зволікатиме.

– Пожаримо шашличок? – запропонував я.

– І картопельку запечемо, – підтримала мене Санька. – Вогнище підігріє дерево, й воно точно зацвіте вранці.

Ми розпалили багаття й узялися до готування, паралельно ділячись спогадами про те, як шукали одне одного. Зараз це здавалося кумедним. Кружляли поруч, а зустрітися не могли.

Після ситної вечері Санька вляглася головою мені на коліна, ліниво розглядаючи пухнасті хмари.

– Як же добре, що приходить весна, – задоволено промовила вона. – Терпіти не можу сльоту й мерзлоту. Ну чому ми змушені жити в такому регіоні, де пів року й життя неможливе? То гниле листя під ногами, то ще гірше – криги й сніги. От якби цілий рік було літо, як в Африці.

– А хіба ти не любиш Новий рік? З подарунками, хлопавками й блискітками. Це зовсім на тебе не схоже.

– Авжеж, це моє найулюбленіше свято. Мені подобаються вогні й гірлянди. Карнавальні костюми, вихідний і відчуття казки. Заради цього можна потерпіти навіть сніг. Але цілком вистачило б і одного дня. Ну гаразд, тижня. Погуляли, подивилися – дякуємо, зимо, далі все й так зрозуміло, адьо. Та ні, останнім часом нахабна зима своїм холодом заповзає навіть на весняний час.