Глава 19

Ми сиділи на лавці перед входом до будівлі й жадібно хапали ротом повітря. Не в силі відірватися, я міцно пригорнулася обличчям до затишного місця на ключиці. Переривчастий пульс Сашка тисячами маленьких барабанчиків через скроні передавався моєму тілу й відгукувався в ньому тривожною, лоскотною хвилею.

— Ти ж казала, що ти консультант, — хрипко засміявся він.
— Так я й консультувала, — відповіла я.
— Комунікативні стосунки, значить? — продовжував усміхатися Сашко.

Я на мить відхилилася й зазирнула в його очі.
— А ти не помітив, що я дуже товариська?

У Сашкиних очах спалахнули іскорки — пустотливі й жартівливі, — і весело застрибали від задоволення. Мене знову огорнула ця тягуча п’янка хвиля. Яке ж це дивовижне відчуття — запалювати в чиїхось очах ці зухвалі смішинки. Спостерігати, як рідне обличчя наповнюється світлом, розгортаючись до тебе, й уважно прислухається до дихання, аби дихати з тобою в унісон. Найбільш спокусливе відчуття, що ніжно обволікає егоїстичні нотки душі й заповнює її порожнечі захопленою безкорисливістю.

— Твою товариськість неможливо не помітити.

Пустотливі смішинки в його очах застрибали ще швидше й розпалили сонце. Сміливо й упевнено воно відштовхнуло сиві хмари й осяяло нас золотим світлом. Умить зима припинила спротив і, підібгавши хвіст, покірно здалася. Весна велично озирнулася й урочисто всілася на трон.

— Весна прийшла, — поділилася я з Сашком. — І в мене є ідея.
— О, ні… — він жартома підняв руки. — Ні, ні й ні. Я тільки-но влаштувався на роботу.
— Ну будь ласка, будь ласка, — благально попросила я. — Буде так весело.
— Можна було й передбачити, що тобі стане нудно, і ти знову, ніби нічого й не трапилося, з’явишся на моєму порозі.

Він пригорнув мене до себе, цілуючи. Кожен його дотик відгукувався в мені тією самою лоскотною хвилею. Яке ж це хитре відчуття. Прикинувшись дружбою й довірою, воно тужило від розлуки, а тепер узагалі не дає спокою, вимагаючи всього належного йому до кінця.

— Це ще й патріотичне дійство, — продовжувала я вмовляти Сашка. Він здивовано глянув на мене. — Знаєш, у Японії є звичай: уся родина збирається під деревом своєї сакури й чекає її цвітіння.

Здивування хлопця зросло.
— Одне з двох: або ти потягнеш мене до Японії, або ти таємна громадянка цієї країни. Якось насторожливо звучить слово «патріотичний». Хоча я давно чекав від тебе підступу, завжди підозрював. що ти не з нашої землі.

Я жартома почала щипати його в бік. Сашка, сміючись, покривав моє обличчя поцілунками.
— Я вигадаю тобі самурайське прізвисько, — продовжив він. — Звісно, мені подобається «Підкрадливий тигр, прихований дракон». Особливо друга частина. Але ж це вже було.
— У тому й річ, — фиркнула я. — Нікуди їхати не треба. Ти говориш, як людина, що піддалася масовій рекламі. Наші дерева зовсім не гірші за якісь там сакури. У нас квітнуть розкішні яблуні, абрикоси й груші. Згадай, навесні все стає дивовижно білим.
— Гаразд, — замислився Сашко. — І як ти збираєшся чекати?
— Ми виберемо потрібне дерево й купимо теплий одяг. Чекати небагато: подивися, всюди вже налилися бруньки. Може, вже завтра почнеться цвітіння.

Сашко озирнувся довкола. Наповнені коричневі бруньки на деревах з нетерпінням чекали його рішення.
— Припустімо… І де ми знайдемо наше дерево?
— Про це не хвилюйся. Я вже знайшла.

Сашко знову розсміявся.
— Біля набережної є затишний острів, — ввела я його у курс справ. — Там повно цих абрикосів.

Він лагідно глянув на мене, ніжно прибираючи пасма зі лоба.
— Я знав, — прошепотів мені на вухо, обережно дразнячи своїм подихом. — Я відчував твій запах у тому місці. Дивовижно, що ми так і не зустрілися там.

***

Вражаюче, я знову піддався. Відпросився з нової, щойно здобутої роботи й подався «чекати». Тільки Саньці таке могло спасти на думку. І тільки я міг на таке погодитися.

Ми закупили спальники, ковдри, продукти, необхідні речі гігієни й, немов два хіпі, що загубилися у часі, вирушили вибирати дерево. Смішно й безглуздо? Але зараз це здавалося таким важливим. Ми сперечалися й роздумували, уважно розглядаючи дерева. Хотілося знайти саме те — наше. І таке, щоб не змушувало на себе чекати.

Побачивши його, водночас зрозуміли — наше. Воно стояло окремо, подалі від можливих перехожих, з налитими міцним соком рожевими бруньками. Його розташування давало невелику надію на те, що поліція не поверне жалюгідних хіпі в реальність, знайшовши на світанку. Ми розстелили ковдри й вмостилися під ним, прискіпливо розглядаючи гілки, рясно вкриті майбутніми квітами. Здавалося, воно недовго зволікатиме.

— Пожаримо шашличок? — запропонував я.
— І картопельку запечемо, — підтримала мене Санька. — Вогнище підігріє дерево, й воно точно зацвіте вранці.

Ми розпалили багаття й узялися до готування, паралельно ділячись спогадами, як шукали одне одного. Зараз це здавалося кумедним. Кружляли поруч, а зустрітися не могли.

Після ситної вечері Санька вляглася головою мені на коліна, ліниво розглядаючи пухнасті хмари.
— Як же добре, що приходить весна, — задоволено промовила вона. — Терпіти не можу сльоту й мерзлоту. Ну чому ми змушені жити в такому регіоні, де по пів року і життя неможливе? То гниле листя під ногами, то ще гірше — криги й сніги. От якби цілий рік було літо, як в Африці.
— А хіба ти не любиш Новий рік? З подарунками, хлопавками й блискітками. Це зовсім на тебе не схоже.
— Авжеж, це моє найулюбленіше свято. Мені подобаються вогні й гірлянди. Карнавальні костюми, вихідний і відчуття казки. Заради цього можна потерпіти навіть сніг. Але цілком вистачило б і на один день. Ну гаразд, на тиждень. Погуляли, подивилися — дякуємо, зимо, далі все і так зрозуміло, адьо. Та ні, останнім часом нахабна зима своїм холодом заповзає навіть у весняний час.

Я всміхнувся. У цьому вся Санька: мені досить, хай так і буде.
— А я тепер люблю зиму, — поцілував її у маківку. — Узимку я зустрів тебе.
— Ти зустрів мене в «літню» зиму, — не оцінила мій романтичний порив Санька, — а це не рахується.
— Ну, ще багатьом подобається осінь, — спробував я переконати її.
— Кому подобається? — пирхнула Олександра. — Пушкін давним-давно помер.
— Наприклад, мені. Димна, сіро-золотиста, з величезними чашками гарячого чаю й вовняними шарфами.
— От через вас із Пушкіним кілька мільйонів людей і змушені по пів року терпіти, — скривилася Санька й розсміялася. — Поки ви нап’єтесь свого чаю.