Глава 16

Вранці, ледь розплющивши очі, я побачила здивоване обличчя Сашка. Він лежав поруч і з якоюсь підозрою розглядав мене. Справді, другий ранок у його квартирі, і я знову прокидаюся на підлозі.

– Скажи, ти не любиш ліжка? – покепкував мій приятель.

– Я? Я як ніхто люблю, – раптом обурилася я. – А ще я люблю сприятливі погодні умови й безпечне місце розташування.

Фиркнувши від надміру емоцій, перебралася на ліжко. 

– Усю ніч ішов жахливий дощ із грозою. А ти спав, ніби тебе це не стосується.

Сашко зі своєю ковдрою влігся поруч на ліжку.

– У Єгипті не буває дощів з грозами, – просвітив мене.

– Ну звичайно ж, – буркнула я. – Не буває для тих, хто їх просипає.

Сашко солодко потягнувся й пригорнув мене до себе.

– Думаю, для єгиптян дощ – це щастя.

– Ага, якщо не руйнує їхніх осель.

Сашко пробурмотів щось крізь сон і знову розмірено засопів. Колосальна витримка! У його обіймах було так спокійно й безтурботно, що я теж злегка задрімала. Прокинулася, коли він уже встав і взявся до ранкових процедур. 

– Збираєшся? – запитав Сашко, з'являючись у дверному отворі.

– І не подумаю, – відповіла я, закутуючись міцніше в ковдру. – Мені роботи вистачає вдома. Не хочу її спостерігати ще й на відпочинку. Нехай навіть чужу. Те, що вимагали, я віддала. Більше ховатися немає сенсу.

Сашко нерішуче вагався.

– Можеш навіть не роздумувати, – категорично заявила я й відвернулася на інший бік. – В офіс я не піду. 

Прокинулася незабаром після його відходу від наполегливого стуку у двері. Ну, це вже повна нахабність! Переслідування колишніх дівчат карається, думаю, навіть у Єгипті. Вирішивши, що ні за які пряники не відчиню тим, хто стукає у двері, натягнула на голову ковдру. Підозріле колупання в замку змусило мене виринути знову. Вони ще й двері зламують! Я зіскочила з ліжка в ту саму мить, коли двері відчинилися. На порозі з’явилася та сама трійця. Ось тобі й доброго ранку.

– Пора вже й честь мати, – розлютилася я не на жарт. – Або ж інших  місць немає для відвідувань під ранок? Шляетеся тут усім скопом, як до себе додому.

– Ти давай не балакай задужо, – відповів мені зомбі. – Краще розкажи-но нам, де карта пам'яті?

Від нової порції обурення у мене перехопило подих. Сергій що, не заспокоїться, поки не забере останнє?

– Може вам ще мою шубу віддати? Чого ото будете ходити двічі... тричі? 

– Слухай, ти мене дратуєш, – закипів непроханий гість. – Своїм безглуздим базіканням.

Ну, це вже верх непристойності. Сам прийшов, ще й обурюється.

– Так і не ходи сюди, щоб не слухати, – крізь зуби процідила я.

– Ну й нахабна дівка, – звернувся він до своїх супутників. – Просто вражає.

Я остовпіла. Це я, значить, нахабна? Заліз у чужу солому, ще й шелестить.

– Віддавай карту пам'яті, дурепа, – почав він загрозливо наближатися до мене.

Це я, значить, дурепа? Ох і коло спілкування в Сергія. А корчить із себе верхівку суспільства.

– Немає в мене ніяких карт, – гаркнула я.

Європеєць підскочив до мене й досить боляче схопив за руку.

– Ще раз питаю: де карта пам'яті від твого телефону?

Зіщулившись, я притихла й заплющила очі. Он як розлютився, проклятий.

– У друга на відновленні, – пискливо нявкнула.

– Я прошу тебе, не жартуй із нами, – прошипів він. – Віддай усе як належить. Дуже б не хотілося тебе... образити.

Мені стало страшно.

– Гаразд, віддам, – погодилася швидко. – Тільки для початку сама заберу.

Зомбі неспішно попрямував до виходу.

– Ми завтра ще зазирнемо, – вимовив, не обертаючись. – Ти віддай і живи собі на втіху.

І тут мій окаянний язик як із ланцюга зірвався.

– Ти передавав своєму господареві моє послання? – вигукнула я на все горло. – То й скажи йому також, що я цього просто так не залишу. Я буду скаржитися в комісію з прав людини. І в поліцію, – пригрозила тримтячим пальцем.

Зомбі, не дійшовши до дверей, зупинився й, примружившись, подивився на мене. 

– Щось уже вдруге ця недоумкувата натякає, що знає про господаря, – звернувся він тихо до одного зі спільників.

– Подзвони йому, – з готовністю порадив той.

– Подзвони, подзвони, – в унісон не заспокоювався мій невгамовний язик. – І так йому все й передай. У ко-мі-сію й ко-мі-са-ріат!

– З господарем просто так не зв'яжешся, – задумливо відповів зомбі своєму товаришеві, витріщивши на мене тьмяні очі. – Гаразд, залишайтеся з нею, а я спробую щось зробити. Краще перестрахуватися.

«А ці мені тут для чого?» – зі злістю подумала я.

Зомбі, вкотре похмуро зиркнувши в мій бік, вийшов із квартири, а двоє, що залишилися, тим часом зручно розташувалися на кухні. Ну й нахаби! Зараз іще й їсти тут сядуть.

Я демонстративно зашелестіла пакетами в кімнаті, прислухаючись до їхньої тихої розмови.

– Нічогенька дівка, – пошепки сказав один із них.

– Та вона не жилець, – ще тихіше відповів товариш. – Криклива й дурна. Сиділа б мовчки, може, й обійшлося.

Не жилець??? Мене хочуть виселити з Сашкиної квартири або…?

Це «або» безбожно бентежило. Поступово якийсь ліниво-контужений черв'як сумніву нарешті почав доповзати до мене. Невже Сергій і справді міг так образитися? Раніше він узагалі не справляв враження агресивної людини. Байдужої – так, постійно зайнятої – точно. Я швидше повірила б у те, що він узагалі не помітив моєї відсутності.

Бажаючи поділитися своєю запізнілою думкою із Сашком або, якщо бути точніше, підкоряючись панічному страху, я судомно стала набирати його номер, водночас продовжуючи ногою шелестіти пакетами. У слухавці лунали байдужі довгі гудки. Паніка посилилася в сто разів, відключивши логіку наглухо. Досі цей світ цілком мене влаштовував, і залишати його найближчим часом я не збиралася. Та й зараз, начебто, відмовляюся. Навідріз.

Схопивши простирадло, я дрібними кроками дісталася до невеликого, майже непомітного, декоративного балкончика. Обережно привідчинивши двері, боязко виглянула назовні. Балкон був такий крихітний, що я насилу вмістилася на ньому, намагаючись не дивитися вниз. Ось чого я боюся ще більше, ніж грози, – так це висоти. І нехай тут усього другий поверх, до горла підкотилася нудота, а голова нестерпно крутилася.