Глава 16

Вранці, ледь відкривши очі, я побачила здивоване обличчя Олександра. Він лежав поруч і здивовано розглядав мене. Дивно, другий ранок у його квартирі, і я знову прокидаюся на підлозі.
- Скажи, ти не любиш ліжка? - покепкував Сашко.
- Я? Я як ніхто люблю, - обурилася я. - А ще я люблю сприятливі погодні умови і безпечне місце розташування.
Фуркнувши, перебралася на ліжко. 
- Всю ніч йшов жахливий дощ з грозою. А ти спав, ніби тебе це не стосується.
Сашко зі своєю ковдрою влігся поруч на ліжку.
- В Єгипті не буває дощів з грозами.
- Ну, звичайно ж, - буркнула я. - Не буває для тих, хто їх просинає.
Він солодко потягнувся і притягнув мене до себе.
- Думаю, для єгиптян дощ - це щастя.
- Ага, якщо не руйнує їх житла.
Сашко пробурмотів щось крізь сон і знову розмірено засопів. Колосальна витримка! В його обіймах було так спокійно і безтурботно, що я теж злегка задрімала. Прокинулася, коли він уже встав і приступив до ранкових процедур. 
- Збираєшся? - запитав Сашко, з'являючись у дверному отворі.
- І не подумаю, - відповіла я, закутуючись міцніше в ковдру. - Мені роботи вистачає вдома. Не хочу її спостерігати і на відпочинку. Нехай навіть і чужу. Те, що вимагали, я віддала. Більше ховатися немає сенсу.
Сашко нерішуче вагався.
- Можеш навіть не роздумувати, - заявила я і відвернулася на інший бік. - В офіс я не піду. 
Прокинулася я незабаром після його відходу від наполегливого стуку в двері. Ну, це вже повна нахабність. Переслідування колишніх дівчин карається, думаю, навіть в Єгипті. Вирішивши, що ні за які пряники не відкрию тим, хто стукає в двері, натягнула на голову ковдру. Підозріле колупання в замку змусило мене виринути знову. Вони ще й двері зламують! Я зіскочила з ліжка в той самий момент, як двері відчинилися. На порозі з'явилася все та ж трійця. Ось тобі і доброго ранку.
- Пора вже і честь мати, - розлютилася я не на жарт. - Або ж інших  місць немає для відвідувань під ранок? Шляетесь тут всім скопом, як до себе додому.
- Ти давай не балакай задужо, - відповів мені зомбі. - Краще розкажи-но нам, де карта пам'яті?
Від обурення у мене перехопило подих. Сергій що, не заспокоїться, поки не забере останнє?
- Може вам ще шубу віддати? Чого ходити двічі? 
- Слухай, ти мене дратуєш, - закипів непроханий гість. - Своїм безглуздим базіканням.
Ну, це вже верх непристойності. Сам прийшов, ще й обурюється.
- Так і не ходи сюди, щоб не слухати, - крізь зуби процідила я.
- Ну, нахабна дівка, - звернувся він до своїх супутників. - Просто вражаюче.
Я остовпіла. Це я ще нахабна? Заліз у чужу солому, ще й шелестить.
- Віддавай карту пам'яті, дурепа, - почав він загрозливо наближатися до мене.
Це я ще дурепа? Ох і коло спілкування у Сергія. А вдає з себе верхівку суспільства.
- Немає у мене ніяких карт, - гаркнула я.
Європеєць підскочив до мене і досить боляче схопив за руку.
- Ще раз питаю, де карта пам'яті від твого телефону?
Зіщулившись, я притихла і заплющила очі. Он як розлютився, проклятий.
- У друга на відновленні, - пискливо нявкнула.
- Я прошу тебе, не жартуй із нами, - прошипів він. - Віддай все, як належить. Дуже б не хотілося тебе... образити.
Мені стало страшно.
- Гаразд, віддам, - погодилася швидко. - Тільки для початку сама заберу.
Він неспішно попрямував до виходу.
- Ми завтра зайдемо. Ти віддай, і живи собі на втіху.
І тут мій окаянний язик як з ланцюга зірвався.
- Ти передавав своєму господареві моє послання? - вигукнула я. - Так скажи йому також, що я цього просто так не залишу. Я буду скаржитися в комісію з прав людини. І в поліцію.
Зомбі, не дійшовши до дверей, зупинився і, примружившись, подивився на мене. 
- Щось вдруге ця недоумкувата натякає на те, що знає про господаря, - звернувся він тихо до одного зі спільників.
- Подзвони йому, - порадив той.
- Подзвони, подзвони, - не заспокоювався мій невгамовний язик. - І так йому все і передай.
- З господарем просто так не зв'яжешся, - відповів зомбі своєму товаришеві. - Залишайтеся з нею, а я спробую щось зробити. Краще перестрахуватися.
«А ці мені тут для чого?» - зі злістю подумала я.
Зомбі, похмуро зиркнувши на мене, вийшов з квартири, а двоє, що залишилися, тим часрм зручно розташувалися на кухні. Ну, нахаби! Зараз ще й їсти тут сядуть.
Я демонстративно зашелестіла пакетами у кімнаті, прислухаючись до їх тихої розмови.
- Смазлива дівка, - пошепки сказав один з них.
- Та вона не жилець, - ще тихіше відповів товариш. - Криклива і дурна. Сиділа б мовчки, може, обійшлося.

Не жилець??? Мене хочуть виселити з Сашкиної квартири або…? Це «або» безбожно бентежило. Поступово якийсь ліниво-контужений черв'як сумніву нарешті почав доповзати до мене. Невже Сергій і справді міг так образитися? Він взагалі не справляв враження агресивної людини. Байдужої – так, постійно зайнятої – точно. Я швидше б повірила в те, що він взагалі не помітив моєї відсутності. Бажаючи поділитися своєю запізнілою думкою з Сашком або, якщо бути точніше, підкоряючись панічному страху, я судорожно почала набирати його номер, при цьому продовжуючи ногою шелестіти пакетами. У трубці лунали байдужі довгі гудки. Паніка посилилася в сто разів, відключивши логіку наглухо. Досі цей світ цілком мене влаштовував, і залишати його найближчим часом я не збиралася. Та й зараз, начебто, відмовляюся. Навідріз. Схопивши простирадло, я дрібними кроками дісталася до невеликого, майже непомітного, декоративного балкончика. Обережно привідчинивши двері, боязко виглянула назовні. Балкон був такий крихітний, що я насилу вмістилася на ньому, намагаючись не дивитися вниз. Ось чого я боюся ще більше грози, так це висоти. І нехай тут всього другий поверх, до мого горла підкотилася нудота, а голова нестерпно крутилася.
Я постаралася міцніше прив'язати простирадло до перил і незграбно перелізла через них. І що далі? Я взагалі не спортивна людина, скоріше - постійний і безсоромний ухилянт. Руки слабкі, ноги тремтячі. Я вже хотіла повертатися назад. Та де там! З того боку до декоративної огорожі хоча б встановлені підпірні прути, на які можна стати ногою. А з цього - лише рівні чавунні секції, висотою до середини живота. Шансів повернутися до вихідної точки - пружнє округле "зеро". Зрештою, продовжуючи сміливий задум, за законом жанру, я повинна була, схопившись двома руками за простирадло, легким рухом зіскочити вниз. Але насправді стояла, вчепившись однією рукою в перила і чомусь притримуючи шматок тканини другою. І ні зігнутися, ні повернутися.  Спробувала повільно ковзати однією рукою вниз уздовж решітки, відстовбурчуючи ногу. Виходило практично спритно, поки друга нога не уперлася коліном мені в пахву. Ось і все, межа міцності мого тіла досягнута та його заклинило. Коли я про всяк випадок потрусила вільною ногою, перевіряючи повітря на твердість, інша нога зіскочила. Боляче зчесавши підборіддя об виступ, я зависла, тримаючись за решітку і простирадло. Потрібно було перехопитися другою рукою за простирадло, хоча і воно б не особливо врятувало мене, так як не доходило довжиною навіть до початку першого поверху. Але коли я неймовірним зусиллям все ж таки за нього вчепилася, млявий вузол відразу розкрутився, і я з гуркотом впала вниз. Одноразовий телефончик, як остання моя надія на зв'язок з Сашком, жалісливо пискнув і хруснув. З балкона визирали мої мучителі, і я, зібравши в купу свої сили, мужність, кістки та інші частини тіла, швидко пошкандибала до кущів. Потім буду розбиратися, які органи підлягають відновленню, а які – безнадійно зіпсовані. Ноги якось ходять, і за це вже "з кисточкою мерсі".
Майже бігом я пробиралася крізь кущі, розуміючи, що рухаюся в абсолютно інший бік від місця Сашкіної роботи. Але тепер уже пізно. Мої переслідувачі насамперед будуть мене шукати саме там.