Я страшенно розлютився ввечері, коли дізнався про бездумну витівку Саньки. Це ж треба бути такою легковажною! Адже просив же сидіти на одному місці й не висовуватися. Невже це так складно?
Вийшовши з себе, я надто грубо вичитав неслухняну дівчину. Та насупилася й крізь сльози спробувала виправдатися. Я, махнувши рукою, вийшов із кімнати. Поступово охолонувши, зрозумів, що погарячкував, і вирішив трохи згладити ситуацію. Якийсь час провів на кухні, намагаючись приготувати смачну домашню вечерю. Оскільки зайвий раз виходити з квартири поки що не зовсім доцільно, це було подвійно доречно.
Коли страва була готова, зайшов у кімнату. Санька сиділа перед моїм ноутбуком і зосереджено щось розглядала. Я заглянув через плече "сусідки". На екрані – її фотографія, явно відкрита з відновленої сьогодні карти пам'яті та збільшена до величезних розмірів. Санька уважно вивчала знімок, переводячи курсор з однієї частини обличчя на іншу.
– Що ти робиш? – поцікавився я.
– Хочу поділитися фотографіями на своїй сторінці. А то за всю подорож так цього й не зробила.
– А це так важливо? – запитав я, сідаючи поруч.
Санька поглянула на мене як на не зовсім розумово успішного.
– Ну звичайно ж, у мене ж є подруги.
Вочевидь, це мало мені про щось говорити.
– І... – уточнив я, так і не дочекавшись продовження.
– Я ж повинна їм показати.
– Що ти успішніша й щасливіша за них?
– Ну, припустімо, – зніяковіла Санька. – А що тут такого? Усі так роблять.
– Та, в принципі, нічого, якщо хочеться. А навіщо до такої міри збільшувати зображення? Хочеш виставити тільки свій ніс? Думаєш, так буде загадковіше?
Санька обурено похитала головою. Ніби я не розумію очевидних речей.
– Я ж не можу необачно виставити на загальний огляд фотографію, детально не вивчивши її. Раптом на обличчі бридкий прищ або ще якась неприємність. Не можна так опростоволоситися.
Я з розумінням кивнув. Звичайно, це ж не вихід на вулицю перекурити, коли тебе переслідують злочинці. Тут необачність не до місця.
– Ти думаєш, всі так само будуть збільшувати твоє фото й вишукувати прищі?
Санька знизала плечима.
– Всі – не всі, однієї сварливої пигалиці буде цілком достатньо.
– Гарні у вас із подругами стосунки. Не дай Боже кожному.
Вона пирхнула й відвернулася, знову занурившись у вивчення.
– У мене огидний ніс. Без сліз і не поглянеш. А тут ще й щока відвисла – просто зла не вистачає.
– Нормальні в тебе ніс і щока, – постарався підтримати її я.
– Це здалеку, – спалахнула Санька. – А при збільшенні – жах жахливий. Сам подивися.
Вона простягнула мені ноутбук. Я, почуваючись нерозумною людиною, слухняно втупився в зображення.
– Усе цілком собі терпимо.
– Отож-бо й воно – терпимо, – роздратовано відказала Санька. – Гірше й бути не може.
Я зменшив масштаб фото.
– А здалеку взагалі чудово. Тільки навіщо ти фотографуєшся на тлі якогось дядька з планшетом? У чому загадка сюжету?
Санька зітхнула.
– Боюся, цього так просто тобі не пояснити. До речі, це і є брехливий зомбі.
– Це він? – Я зацікавлено почав вивчати чоловіка, знову збільшуючи зображення.
Дядько як дядько. Нічого примітного. І на підозрілу особу не схожий. Поступово в моєму мозку зашелестіла здогадка. Я наблизив знімок ще більше, зосередившись на екрані його планшета. Картинка виявилася розмитою.
– Слухай, я візьму завтра карту пам'яті на роботу? – запитав я в Саньки.
– Так, будь ласка, – махнула рукою вона. – Усе одно таку ганьбу виставляти нікуди не буду.
– Поки що й не треба, – порадив я.
– А що таке? – поцікавилася Санька.
– Зараз не можу точно сказати, подивимося завтра.
– Гаразд, – погодилася вона. – А чим це так смачно пахне?
***
Після смачної вечері ми розташувалися на ліжку в кімнаті. Мені дуже хотілося прогулятися, але Сашко був категорично проти. Я не розуміла чому. Сергій отримав, що хотів. Його шавки більше нас не турбуватимуть. Саме час розважатися і отримувати задоволення від життя. Але Сашко хитав головою.
– Якщо тобі так нудно, у мене є невелике завдання.
– Яке таке завдання? – скривившись, поцікавилася я.
– Мій племінник вчиться в третьому класі. Сестра скинула домашнє завдання з математики, яке потрібно здати.
– Ти жартуєш? – обурилася я. – Тільки не кажи, що ти теж з цих.
– Із кого – цих?
– Огидних батьків та їхніх родичів, які виконують завдання за своїх безглуздих чад, поки ті граються в комп'ютерні ігри.
– Ну і чому безглуздих?
– Тому що за мене свого часу ніхто не робив домашніх завдань, аби я тим часом розважалася. І це не завадило мені закінчити школу на відмінно. А сучасні діти настільки пасивні й нецілеспрямовані, що їхнім батькам доводиться все робити за них. І який сенс від цього навчання? Батьки спочатку печуть пряники в ясла, щоб їхнє дитятко брало участь у ярмарку, а потім вже виконують домашні завдання, аби воно не пасло задніх. Чи не краще малому телепню самому назбирати жовтого листя для найпростішої ікебани на виставку замість батьківських хитромудрих експозицій? І так само з математикою: може, ліпше дитинча зробить самотужки ті завдання, на які йому вистачить власних природних здібностей, а не батьки чесатимуть атрофовану частину потилиці над складними розв'язаннями, поки дитина бавиться?
– Цілком можливо, що краще, – погодився Сашко. – Ну а якщо шкільна програма передбачає участь батьків?
– Не може передбачати, – відрізала я. – Просто дітлахи тепер украй злінилися.
– Ну, тобі ж нічого не коштуватиме спробувати, – усміхнувся Сашко. – З твоєю-то шкільною відзнакою. Ось мені, програмісту, це поки що не вдалося.
– Ви, програмісти та всілякі інші математики, сильні в теорії, – вступила я в суперечку. – На практиці вашу теорію нікуди не пришиєш.
#6584 в Різне
#1897 в Гумор
#17748 в Любовні романи
#6526 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 14.11.2026