Глава 12

Зворотний перетин контрольно-пропускного пункту також не завдав нам незручностей, і незабаром ми наближалися до кінцевої точки нашої подорожі – Єрусалиму.

Я дивився на Саньку. Після відвідування храму у Віфлеємі вона виглядала задумливою та смиренною, навіть майже не розмовляла. Схоже, переді мною відкрилася її нова несподівана грань. Ніколи не подумав би, що вона може бути такою.

Зазвичай шумна і раптова, тепер вона сиділа тихо, розглядаючи щось у вікні автобуса. Зізнатися, і на мене перебування в храмі вчинило якийсь невимовний вплив. Можливо, це особливість цих місць, бачивших стільки сліз, надій і чудес –  так впливати на тих, хто ступив на їхні землі. А може – так відлунює відчуття причетності до подій, що тут відбувалися, спричинене незмінністю і незайманістю часом «вічних міст». Одне зрозуміло: побувавши тут, не вдасться безтурботно скинути з себе шар святості, що тепер покриває душу і думки, так само, як і не виходить легко змити з тіла маслянисту плівку вод Мертвого моря.

Я тримав Саньку за руку, як і там, у печері, відчуваючи, наскільки змінюється температура її тіла: долоні то сухі та прохолодні, то м'які та теплі, іноді трохи вологуваті. І в цей момент чомусь подумав про те, що наші з нею стосунки є напрочуд непростими. За всієї їх легкості та невимушеності, через абсолютну невизначеність – вони зовсім непрості. Ми не друзі, не коханці і навіть не закохані. Не сусіди, не колеги, не давні знайомі. По суті, з будь-якою людиною з автобуса та на вулиці незнайомого міста у мене більш зрозумілі та гармонійні стосунки. Розумні. Бо кожен із нас є на своєму місці. І кожного якось можна назвати. При погляді на будь-кого легко визначити, ким він для мене є, і чому ми обидва зараз займаємо цю нішу в часі. Ось, наприклад, літня єврейка на сусідньому місці, що так радісно знімала нас із Санькою біля Мертвого моря. Вона їде на екскурсію, і я їду. Наші взаємини визначені та логічні. Ми є попутниками, які формують окрему тимчасову групу для досягнення спільної мети. Або ось, дамочка-гід. Вона заробляє гроші. Можна було б навіть сказати, що прагне поділитися знаннями, якби більшу частину часу вона не мовчала б, а іншу – не намагалася впарити нам щось. Я намагаюся ввібрати ці знання, зосереджено вслухаючись у незрозумілі історії, коли вона зволить їх говорити. Знову ж таки, наші взаємини налагоджені і навіть скріплені договором. Ми не випадкові тут. І навіть перехожий ортодокс, що йде по вулиці, не просто так у моєму житті. Я дивлюся на нього, пізнаючи культуру, насолоджуючись новими враженнями. Він, мабуть, лається про себе – набридли вже ці приїжджі безбожники. Ось і знову все зрозуміло.

Але з Санькою не зрозуміло зовсім.  Ми – люди не просто випадкові, не просто поверхово знайомі. Якби так, уже було б простіше, точніше. Ні. Ми з нею особи, які ніким не припадають один одному, з незрозумілим злиттям душ. Чомусь (швидше за все, від нудьги) вона приходить постійно до мене. Зустрічаючи, так само просто сідає поруч. Знаючи, що я не піду. Знаючи, що я погоджусь. Були б ми хоча б сусідами по готелю, що періодично зустрічаються за сніданками, і то було б ясніше: побачив знайоме обличчя, сів, говориш порожні промови на абстрактні теми. Все доволі природно. Або були б однокласниками, які випадково зустрілися. Зраділи, тримаємось за руки, довірливо щебечемо. Та навіть якби я вибіг на вулицю і схопив за руку злого ортодокса, й те було б логічніше. Дивний турист, подумав би він, і розповідав про зустріч увечері вдома. Але з цією дівчиною... тримаючи її за руку, я болісно думаю, чи це доречно, бо начебто домовлялися і, напевно, нічого в цим особливого немає. Не можу зупинити сумбурний потік думок, запитую, чи помітила вона мій дотик, чи вважає це нормальним, чи не відкине раптово мою руку? І все одно продовжую тримати.

Вражаюче – я навіть не можу нікому розповісти про неї. Зрештою, що розповідати? Малознайома жінка час від часу від безділля приходить у мій дім, тягне кудись, а я слухняно тащусь за нею наперекір здоровому глузду, на шкоду роботі та можливості кар'єрного зростання, за якими, власне, і прибув сюди. Потім вона зникає туди, де на неї чекає наречений.  Ми не дружимо і не зустрічаємося, просто проводимо час разом. Вона – від нудьги, але ризикуючи втратити так необхідні їй стосунки з хлопцем, я – не взмозі відмовити, та вже маючи всі шанси стати безробітним. Ми поцілувалися недоречно, але не обриваємо незрозумілого зв'язку, домовляючись і намагаючись зберегти в чомусь важливу для нас взаємодію, та насправді є абсолютно чужими людьми. Дуже дивно і непояснимо.

***

Таємничий Єрусалим зустрів нас тривожною піщаною бурею і пронизливим холодним вітром. Автобус неквапливо рухався серпантинною звивистою дорогою на Оливній горі. Прямо з вікна було видно мальовничу квітучу Кедронську долину, напрочуд живу та зелену для тутешніх місць. А за нею, ніби за окресленою лінією, розкинуло свої стародавні споруди Старе місто – біле, кам'янисте, із золотим Куполом Скелі у самісінькому серці. Напрочуд несподівано один одного доповнювали пишна свіжа зелень дерев долини – різьблених пальм, гострої хвої і, звичайно ж, вузлуватих олив, та місто, що застигло у віках. Начебто життя і вічність зіткнулися і завмерли в очікуванні.

Нам було запропоновано вийти з автобуса і оцінити краєвид з одного з оглядових майданчиків, розташованих біля дороги. Але рвучкий різкий вітер не давав можливості насолодитися побаченим. Він жбурляв в обличчя пил і дрібне каміння, нещадно смикав за волосся, а чудовий вигляд приховував вперто сірим серпанком трухи. Очі застелила щільна пелена, сльози котилися по щоках. Я вже звично ховалася за Сашка, даремно намагаючись щось розгледіти. Ні, набагато затишніше споглядати з вікна автобуса, дивуючись оточуючий красі.  

Серед густої та свіжої рослинності долини обережно визирали знамениті храми. Гід монотонним голосом почала розповідати скупі історії про деякі з них. З усієї розповіді мною було винесено скупий висновок: всі вони розташовані на місцях можливих біблійних подій та нашпиговані всередині реліквіями сумнівної справжності. Через те, що кожна з церков бажає володіти своєю власною цінністю, з'являється відразу кілька територій, на яких нібито й відбувалися відомі сюжети, описані в Стародавній Книзі. Взагалі, мені здається, що це грішок усіх релігій – знайти камінчик, деревце чи отвір, зв'язати його зі священною подією та радісно зустрічати юрби грошових туристів. На підтвердження моїх думок дамочка-гід поділилася тим фактом, що на території Церкви Успіння Пресвятої Богородиці стоїть Її гробниця, звідки Вона й вознеслася на небеса. Та й не тільки Її, а й батьків, людей також дуже шанованих, і чоловіка Йосипа. Я нетерпляче застрибала на місці, підбиваючи Сашка ліктем: