Глава 11

На під'їзді до Вифлеєма неприємна тітонька-гід, що до цього часу безтурботно спочивала у кріслі, зненацька проморгалася й заходилася роздавати поради щодо переходу ізраїльсько-палестинського блокпоста. Усі вони до болю нагадували страхітливі рекомендації її колеги на кордоні Єгипту: мовчати, не сміятися, не знімати, не дивитися, щільно затулити занавіски на вікнах. У нашій пам'яті ще була свіжою згадка про нічний допит, тому, звісно, ми готувалися до найгіршого. Та і знання про існуючий на цих землях конфлікт не давало особливих сподівань на безперешкодний перетин блокпоста. До того ж зла тітка ґрунтовно підігріла наші острахи натяками на можливі обшуки та озброєних людей.

Через те, що штори відкривати заборонили, я намагалася щось роздивитися у лобове скло. Незабаром виявилося можливим побачити знамениту стіну, котра розділяє ворогуючі сторони. Нічого надпримітного я в ній не знайшла, хоча зараз вона й користується навіть більшим успіхом у туристів, ніж залишки Берлінської. Багато хто спеціально їде до Вифлеєма, аби глянути на неї. Сама ж стіна як є – звичайні високі бетонні блоки, з уривками якихось оголошень та листівок, з безліччю рисунків-графіті.

І тут знову непередбачений Ізраїль підніс сюрприз: переїзд через кордон пройшов для нас абсолютно непомітно. Більш того: на територію Палестини разом з нами проникла все та ж тітка-гід, хоча знак перед стіною й попереджав про заборону її перетину громадянами Ізраїлю. Хіба що гід була зовсім не громадянкою, або ж в погоні за туристами сторони об'єдналися та досягли певних компромісів – це для мене залишилося таємницею.

Територія Палестини, принаймні Вифлеєм, виявилася такою ж загадковою та настільки ж живе за своїми власними правилами, як і Ізраїль. У цьому невеликому місті майже мирно намагаються ужитися різні, нетерпимі одне до одного в інших куточках планети спільноти. Ну, за винятком, звісно, періодично виникаючих конфліктів, яким частіше за все успішно запобігає поліція. Так само, як Ізраїль затиснутий мусульманськими країнами-сусідами, так і Вифлеєм оточений щільним кільцем самого Ізраїлю. Важко прийняти чий-небудь бік, у кожної сторони своя правда.

Мешканці міста – християнські араби й мусульмани, вірмени та сирійці – намагаються співіснувати на одній території. Для цього – звід правил, що підтримуює крихкий мир. Та й самі мешканці тісно переплетені між собою історичним корінням. У кожного в роду пращурами можуть бути як християни, так і мусульмани, а сам житель території виявитися біженцем-арабом з ізраїльської землі. Тут усе спірно, тонко та по-вифлеємськи. Усе – задля підтримки кришталевого порядку. Ну і для заохочення туристів, які є майже основною статтею заробітку місцевих городян.

Місто контрастів, місто військового миру… Тут католицькі монастирі та притулки сусідять з православними та протестантськими, на центральній площі, навпроти християнського храму – арабська мечеть. Головну церкву міста адмініструють декілька конфесій, по черзі, за домовленістю проводячи свої служби та процесії. За кожною спільнотою закріплений свій приділ. І над усім цим, нібито на підтвердження, – величезний спільний плакат голів ворогуючих територій зі словами «Мир, дружба». Щоб вижити, треба домовлятися, терпіти, дотримуватися.

Це місто дуже важко описати: християнське воно чи мусульманське, вільне чи підконтрольне. Його мером може бути тільки християнин, але більшість мешканців – мусульмани, котрі, дивно, не виступають проти продажу алкоголю і святкують православні урочистості, під час яких, нарядно вбираючись, ставлять свічки Богородиці при відвідуванні Храму Різдва. Ці люди можуть покинути межі міста тільки за спецперепустками, тому більшість із них ніколи звідси і не виїжджає.

Вифлеєм – одне з найстародавніших міст на планеті, віком близько чотирьох тисяч років, що розташоване за вісім кілометрів від Єрусалима, дуже гармонійно вписується в пейзаж пустелі. Він такий самий молочний і бежевий, з купою каміння на землі, скелястий та урвистий. На піщано-жовтих пагорбах у безладді нагромаджені однотипні будівлі з чіткими лініями , без будь-яких прикрас та декору. Здається, що вони ніби нависають одна над одною, чіпляючись невідомою силою за кам'янисту землю.

Автобус зупинився на критій стоянці, де ми кілька хвилин могли спостерігати поважну ходу молоденьких хлоп'ят у скаутських краватках та з барабанами. Вони урочисто-смішно марширували під акомпанемент оглушливого барабанного дробу. Виявилося, що того дня вірмени святкували Різдво, яке припадало на пару тижнів пізніше, ніж православне.

Досадна тітонька-гід, поспішаючи, потягла нашу групу в чергову лавку за сувенірами. На цей раз, знахабнівши до межі, за покупку товарів у місцевих торговців на вулиці хамлюга погрожувала не сповіщати, де буде чекати автобус, або ж і зовсім – залишити без обіду. Перед цим, ще до зупинки, нам було гаряче розрекламоване те єдине, тільки їй відоме місце, як магазин справжніх непідробок. Мене особисто, чесно кажучи, цілком задовольнила б «підробка магнітиків» за ціною п'ять штук за долар, але настирна гідша волокла нас мимо численних торговців мало не бігом. На зворотному шляху, щоправда, вже пообідавши та не забувши, де нас висадили з автобуса, я все ж таки не впоралася зі спокусою й швидко отоварилася у вуличній лавці з цінами, у рази в три нижче, ніж в рекомендованому «розсаднику оригіналів та взирців».

У потрібній лавці нахабна баба влізла на стілець у центрі кімнати ногами, схопивши у загребущі руки мало чи не весь асортимент магазину, й диким репетом прийнялася нахвалювати товар, тикаючи зв'язкою свічок в ікону. За її, нікому не цікавим судженням, продукція даної шарашки була життєво необхідна для нашої подальшої подорожі та існування в цілому. Особливо наполегливо впарювалися свічки, які б у випадку їх придбання стовідсотково перевернули наше до цього часу тьмяне та нікчемне життя дриґом догори. Біля стільця ошивалися два власники, дивовижно схожі одне на одного й на саму бабищу. Напевно, родичі, подумалося мені. Вони надспокійно реагували на галас ротом гідши чи за звичкою, чи з огляду на сімейні зв'язки. Потім, так само мовчки, сували нам під ніс асортимент, обходячи кожного й виразно зазираючи у вічі. Ціни, попри святість місця розташування лавки, були що не є найбезбожніші, але власників цей факт зовсім не бентежив.