Глава 11

На під'їзді до Вифлеєму неприємна тітонька-гід, що до цього часу безтурботно спочивала у кріслі, зненацька проморгалася й прийнялася роздавати поради про перехід Ізраїльсько-Палестинського блок-посту. Усі вони до болі нагадували страхітливі рекомендації її колеги на кордоні Єгипту: мовчати, не сміятися, не знімати, не дивитися, щільно затулити занавіски на вікнах. У нашій пам'яті ще була свіжою згадка про нічний допит, тому, звісно, що ми готувалися до найгіршого. Та і знання про існуючий на цих землях конфлікт не давало особливих сподівань на безперешкодний перетин блок-посту. До того ж, зла тітка ґрунтовно підігріла наші острахи натяками на можливі обшуки та озброєних людей.

Тому як штори відкривати заборонили, я намагалася щось роздивитися у лобове скло. Незабаром виявилося можливим побачити знамениту стіну, котра розділяє ворогуючі сторони. Нічого надпримітного я в ній не знайшла, хоча зараз вона й користується навіть більшим успіхом у туристів, чим залишки Берлінської. Багато хто спеціально їде до Вифлеєму, аби узріти її. Сама ж стіна як є – звичайні високі бетонні блоки, з уривками якихось оголошень та листівок, у безлічі рисунках-графіті.

І тут знову непередбачений Ізраїль підніс сюрприз: переїзд через кордон пройшов для нас абсолютно непомітно. Більш того: на територію Палестини разом з нами проникла все та ж тітка-гід, хоча знак перед стіною й попереджав про заборону її перетину громадянами Ізраїлю. Хіба що гід була зовсім не громадянкою, або ж в погоні за туристами сторони об'єдналися та досягли певних компромісів – це для мене залишилося таємницею.

Територія Палестини, принаймні Вифлеєм, виявилася такою ж загадковою та настільки ж жила за своїми власними правилами, як і Ізраїль. В цьому невеликому місті майже мирно намагаються ужитися різні, нетерпимі одне до одного в інших куточках планети, спільноти. Ну за винятком, звісно, періодично виникаючих конфліктів, котрим частіше за все успішно запобігає поліція. Так само як Ізраїль затиснутий мусульмансьими країнами-сусідами, так і Вифлеєм оточений щільним кільцем самого Ізраїлю. Важко прийняти чий-небудь бік, у кожної сторони своя правда.

Мешканці міста – християнські араби й мусульмани, вірмени та сирійці – намагаються співіснувати на одній території. Для цього – звід правил, підтримуючий крихкий мир. Та й самі мешканці тісно переплетені один з одним історичним корінням. В кожного у роду пращурами можуть бути як християни, так і мусульмани, а сам житель території виявитися біженцем-арабом з ізраїльської землі. Тут все спірно, тонко та по-вифлеємські. Все задля підтримки кришталевого порядку. Ну і для заохочення туристів, які є трохи й основною статтею заробітку місцевих городян.

Місто контрастів, місто військового миру… Тут католицькі монастирі та притулки сусіднічають з православними та протестантськими, на центральній площі, навпроти християнського храму – арабська мечеть. Головну церкву міста адмініструє декілька конфесій, по черзі, по умові проводячи свої служби та процесії. За кожною спільнотою закріплений свій приділ. І над всім цим, нібито у підтвердження, величезний спільний плакат голів ворогуючих територій зі словами «Мир, дружба». Щоб вижити, треба домовлятися, терпіти, дотримуватися.

Це місто дуже важко описати: християнське воно чи мусульманське, вільне чи підконтрольне. Його мером може бути тільки християнин, але більшість мешканців – мусульмани, котрі, дивно, не виступають проти продажу алкоголю і святкують православні урочистості, в які, нарядно убираючись, ставлять свічки Богородиці при відвідуванні Храму Різдва. Ці люди можуть покинути межі міста тільки по спецперепусткам, тому більшість з них ніколи звідси і не виїжджає.

Вифлеєм – одне з найстародавніших міст на планеті, віком близько чотирьох тисяч років, що розташоване за вісім кілометрів від Єрусалиму, дуже гармонійно вписаний в пейзаж пустелі. Він так само молочний та бежевий, з купою каміння на землі, скелястий та урвистий. На піщано-жовтих пагорбах у безладді нагромаджені однотипні будівлі з чіткими лініями , без будь-яких прикрас та декору. Здається, що вони нібито нависають одне над одним, чіпляючись незнаною силою за кам'янисту землю.

Автобус зупинився на критій стоянці, де ми декілька хвилин могли спостерігати поважну ходу молоденьких хлоп'ят у скаутських краватках та з барабанами. Вони урочисто-смішно марширували під аккомпанемент оглушливого барабанного дробу. Виявилося, що в той день вірмени святкували Різдво, котре приходилось на пару тижнів пізніше, ніж православне.

Досадна тітонька-гід, поспішаючи, потягла нашу групу в чергову лавку за сувенірами. На цей раз, знахабнівши до межі, за покупку товарів у місцевих торговців на вулиці хамлюга погрожувала не сповіщати, де буде чекати автобус, або ж і зовсім – лишити обіду. Перед цим, ще до зупинки, нам було спекотно прорекламоване те єдине, тільки їй відоме місце, як магазин справжніх непідробок. Мене особисто, чесно кажучи, цілком задовольнила б «підробка магнитиків» за ціною п'ять штук за долар, але настирна гідша волокла нас мимо багаточисельних торговців мало не бігом. На зворотному шляху, щоправда, вже пообідавши та не забувши, де нас висадили з автобуса, я все ж таки не впоралася зі спокусою й швидко отоварилася у вуличній лавці з цінами, рази в три нижче, чим в рекомендованому «розсаднику оригіналів та взирців».

У потрібній лавці нахабна баба влізла на стул у центрі кімнати ногами, схопивши у загребущі руки мало чи не весь асортимент магазину, й диким репетом прийнялася нахвалювати товар, тикаючи зв'язкою свічок в ікону. За її, нікому не цікавому судженню, продукція даної шарашки була життєво необхідна для нашої подальшої подорожі та існування в цілому. Особливо наполегливо впарювалися свічки, які б у випадку їх придбання стовідсотково перевернули наше до цього часу тускле та нікчемне життя зверху догори. Біля стула ошивалися два власника, дивовижно схожі одне на одного й на саму бабищу. Напевно, родичі, подумалося мені. Вони надспокійно реагували на галас ротом гідши чи за звичкою, чи з огляду на сімейні зв'язки. Потім, так само мовчки, сували нам під ніс асортимент, обходячи кожного й виразно зазираючи у вічі. Ціни, не дивлячись на святість місцерозташування лавки, були що не є самими безбожними, але власників цей факт зовсім не бентежив.