Глава 7

Після сумного вечора чекав на мене вкрай неприємний ранок… Дуже м'яко кажучи. Заснула я в повній самотності, а прокинулася, коли Сергій вже одягався.

– Прокинулася? – обернувся він до мене. Обличчям чужим, суворим. Й чужими та суворими очима дивився ніби крізь. Чи наскрізь? – Я просив дочекатися мене до обіду.

– Але ж ти сам казав, щоб я не сумувала, погуляла, – з насолодою потягнулася я в ліжку. Поблимала-помахала придуркувато-наївно довгими віями.

Він підійшов упритул:

– Я кажу тобі, коли гуляти, коли – чекати, – сухо відчеканив. – Твоє завдання – слухати уважно. Я даю тобі гроші й оплачую відпочинок, тому будь вже так люб'язна… коли щось прошу – виконуй.

Від несподіванки я підвелася:

– Тобто як це? – не знайшла, що спитати.

– Тобто так це, – відповів він зверхнім тоном. – Ну ж бо, зроби над собою зусилля – подумай трішки. – Нарешті його погляд зачепився за мене. Спіткнувся. Вочевидь, потуги розумового процесу на моєму розгубленому обличчі повною мірою не задовольнили: нахмурився. – Пояснюю вперше й востаннє, – зійшов. – Я багато працюю. Обід для мене – теж робота. Іноді на зустрічах мені потрібна супутниця… Хіба я забагато прошу?

– Ні, не забагато, але… – пробелькотіла я.

– Так ось, я прошу, – обірвав він. – Сьогодні ввечері будь на місці. Твереза. І скромно вдягнена. Тобі з першого разу зрозуміло, чи ще раз повторити?

– Зрозуміло, – буркнула я.

– Чудово, – підсумував він і вийшов, а мені знову, як у дитинстві, захотілося додому.

***

Здається, я знав навіть секунду, в яку вона подзвонить, і те, що я, звісно, погоджуся.

– Їжа набридла, алкоголь – мерзота, – доповіла Санька, коли я забрав її з готелю. – На пляжі другий день поспіль висять чортові прапорці.

Відпрацювавши до обіду й вирішивши знову відкласти кар'єрний зріст, я відпросився. Цікаво, скільки ще в офісі витерплять такого цінного кадра? Але колеги посміхалися й тямуще кивали головами.

– Купальник взяла?

– Ще б пак! – залихвацьки вона витягла з сумки дві строкаті ганчірочки. – А що, на тому пляжі прапорців нема? – насторожилася.

– Сподіваюся, немає, – відповів я, про всяк випадок тримаючи в голові запасний план. – Ти сьогодні без провізії? – лагідно-глузливо оцінив напівпорожні руки своєї супутниці.

– Бачити вже не можу їхніх оливок та макаронів!

За легкою, невимушеною розмовою ми не помітили, як дісталися пляжу. У зв'язку з роботою, я й сам там бував лише двічі, адже ввечері купатися в Червоному морі небезпечно через нашестя отруйних риб. Зате підводний світ там приголомшливий. Я знав, що їй сподобається.

***

Не вистачить слів, щоб описати захват, у який мене привів пляж. Нічого подібного я в житті не бачила.

Через стилізовані дерев'яні ворота з дивакуватими рослинами в діжках ми підійшли до самого урвища губчастої, жовтуватої скелі. У мене перехопило подих. Опустивши погляд, я побачила декорації, наскрізь просякнуті духом, сутністю Єгипту. І це не статуетки божків чи сфінксів. Ні! Донизу тяглася та ламалася на поворотах дерев'яна драбина, уздовж якої в чарівному безладді стояли глиняні глеки, лавочки з подушками, лампи, старі колеса і ще стільки всього, що я губилася, не знаючи, де зупинити погляд. Здавалося – опинилася на найвіддаленішій вуличці Каїру. Усі речі, попри їхню шалену кількість та нібито випадковий порядок, знаходилися настільки на своєму місці кожна, що важко було уявити їх деінде.

В самому низу, під скелею, виднілися округлі капелюхи пальмових парасольок і білосніжних альтанок, ну й звісно ж, неймовірно синє море. Дивовижний колір та небачену його прозорість я зауважила ще на пляжі готелю, там воно було наче смарагдовим. У цій же частині курорту – бірюзово-зелене у берега, на глибині море ставало засліплююче синім.

Ми спускалися драбиною, і я не могла намилуватися чарівним дизайном пляжу. Тут, біля скелі, притулилися вирізьблені двері, там, між поверхами, – старенькі крісла з подушками, ще далі – вазони з сухим пальмовим листям, циновки чи й просто розкидано сіно. Усюди траплялися барчики, кафе та кальянні – невигадливі та затишні. Ось цього антуражу мені бракувало, ось чого хотілося. Арабський стиль в простому, «земному» вигляді, справжня жива душа Єгипту.

Не встигла я прийти до тями від побаченого, як на мене чекало нове враження. Ми купили маски та ласти, пройшли понтоном і занурилися у воду. Опустивши обличчя вниз, спершу я нічого не розгледіла, але згодом змогла вловити обриси й – о, диво! – побачила незліченну кількість коралів. Вони здавалися синюватими, навіть сірими, але коли очі трохи звикли, я відкрила їхні дивовижні кольори та форми. Це було заворожливо: фіолетові й рожеві, жовті, чудернацьких контурів та силуетів… Вони скидалися на гігантські чагарники чи химерні гриби, або ж літопси й кактуси з домашнього підвіконня. Їх можна було вивчати без кінця: їхні незвичні форми, потаємні входи та лабіринти. Я так захопилася, що не помітила самих риб… І це теж було дивом Червоного моря – розкривати свої таємниці й барви поступово.

Спочатку промайнула довга сіра рибка, за нею – ще та й ще. За хвилину з'явилися жовті, схожі на тих, яких я бачила на пляжі готелю. Нарешті я змогла розрізнити й інших. Та їх тут сила-силенна! Ховаються у звивинах коралів і виглядають звідти, буцімто нишком перевіряють, свої ми або ж ні… чи можна нам, двоногим, довіряти. Потім, набравшись сміливості, пропливають повз: лимонні, зелені, червоні, у цяточку та смужку, пласкі, надуті, з кумедними чубчиками, перламутрові, витрішкуваті – усіх і не перелічити. Одні малесенькі, інші – величезні, й завдяки надзвичайній прозорості Червоного моря здавалося, ніби всі вони поруч: неможливо збагнути, на якій відстані примарні пропливають.