Глава 7

Після сумного вечора чекав на мене конче неприємний ранок… Дуже м'яко кажучи. Заснула я у повній самотності, а проснулася, коли Сергій вже одягався.

– Проснулася? – обернувся він до мене. Обличчям чужим, суворим. Й чужими та суворими очима дивився ніби скрізь. Чи наскрізь? – Я просив дочекатися мене до обіду.

– Але ж ти сам казав, щоб я не сумувала, погуляла, – з насолодою потягнулася я у ліжку. Поблимала-помахала придуркувато-наївно довгими віями.

Він підійшов впритул:

– Я кажу тобі, коли гуляти, коли – чекати, – сухо відчеканив. – Твоя задача – слухати уважно. Я даю тобі гроші й оплачую відпочинок, тому будь вже так люб'язна… коли щось прошу – виконувати.

Від несподіванки я підвелася:

– Тобто як це? – не знайшла, що спитати.

– Тобто так це, – відповів він зверхнім тоном. – Ну ж бо, зроби над собою зусилля – подумай трішки. – Нарешті його погляд зачепився за мене. Спіткнувся. Вочевидь, потуги розумового процесу на обличчі цілком не задовольнили: нахмурився. – Пояснюю перший й останній раз, – зійшов. – Я багато працюю. Обід для мене – теж робота. Іноді на зустрічах мені потрібна супутниця… Хіба я забагато прошу?

– Ні, не забагато, але… – проблеяла я.

– Так ось я прошу, – обірвав він. – Сьогодні ввечері будь на місці. Твереза. І скромно одягнена. Тобі з першого разу зрозуміло чи ще раз повторити?

– Зрозуміло, – буркнула я.

– Чудово, – підбив він підсумки та вийшов, а мені знову як в дитинстві захотілося додому.

***

Здається, я знав навіть секунду, в яку вона подзвонить, і те, що я, звісно, погоджуся.

– Їжа набридла, алкоголь – мерзота, – доповіла вона, коли я забрав її з готелю. – На пляжі другий день поспіль висять чортові прапорці.

Відпрацювавши до обіду і вирішивши знову відкласти кар'єрний зріст, я відпросився. Цікаво, скільки ще в офісі такого цінного кадра протерплять? Але колеги посміхалися і тямуще кивали головами.

– Купальник взяла?

– Ще б пак! – залихватськи вона витягнула з сумки дві строкаті ганчірочки. – А що – на тому пляжі прапорців нема? – насторожилася.

– Сподіваюся, немає, – відповів я, про всяк випадок тримаючи в голові запасний план. – Ти сьогодні без провізії? – лагідно-глузливо оцінив напівпорожні руки своєї супутниці.

– Бачити вже не можу їхні оливки та макарони!

За легкою та невимушеною розмовою ми не помітили, як добралися до пляжу. В зв'язку з працею, я й сам там був лише два рази, тому як ввечері купатися в Червоному морі небезпечно через нашестя отруйних риб. Але підводний світ там приголомшливий. Я знав, що їй сподобається.

***

Не вистачить слів, щоб описати захват, в який мене привів пляж. Нічого подібного я в житті не бачила.

Через стилізовані дерев'яні ворота з дивакуватими рослинами у діжках поруч ми підійшли до самого урвища губчастої жовтуватої скелі. В мене перехопило подих. Опустивши погляд, я побачила декорації, наскрізь просочені духом, сутністю Єгипту. І це не статуйки божків чи сфінксів. Ні! Донизу тягнулася та зламувалася на поворотах дерев'яна драбина, вздовж якої у чарівному безладді розташовувалися глиняні глеки, лавочки з подушками, лампи, старі колеса і ще стільки всього, що я губилася, де зупинити погляд. Здавалося – стою на найвіддаленішій вуличці Каїру. Всі речі, незважаючи на їх шалену кількість та нібито випадковий порядок, знаходилися настільки на своєму місці кожна, що й неможливо уявити їх на іншому.

В самому низу, під скелею, виднілися округлі капелюхи пальмових парасолек і білосніжних альтанок, ну й звісно ж, неймовірно синє море. Дивовижний колір та небачену його прозорість я відмітила ще на пляжі готелю, там воно було наче смарагдовим. Тут же, бірюзово-зелене у берега, на глибині ставало засліплююче синім.

Ми спускалися по драбині, і я не могла налюбуватися чарівним дизайном пляжу. Там, прямо біля скелі, притулені вирізьблені двері, там, між поверхами – старенькі крісла з подушками, ще далі – вазони з сухим пальмовим листям, циновки чи попросту розкладено сіно. В безмежній кількості розташовані барчики, кафе та кальяні, такі ж невигадливі та затишні. Ось цього антуражу мені забракло, ось чого хотілося. Арабський стиль в простому, «земному» вигляді, сама справжня, жива душа Єгипту.

Не встигла я прийти до тями від побаченого, як на мене чекало нове враження. Ми купили маски та ласти, пройшли по понтону й занурились у воду. Опустивши обличчя вниз, спочатку я нічого не побачила, потім змогла розрізнити обриси та – о, диво! – розгледіла незліченну кількість коралів. Вони здавалися мені синіми, навіть сірими, але коли очі трохи звикли, я узріла їхні дивовижні кольори та форми. Це було заворожливо: фіолетові та рожеві, жовті, чудернацьких контурів та силуетів… вони були як гігантські чагарники чи химерні гриби, або ж літопси та кактуси з домашнього підвіконня. Їх можна вивчати часами: їхні незвичні форми, потайні входи та лабіринти. Я так захопилася, що не помітила самих риб… І це теж було дивом Червоного моря – відкривати свої тайни й фарби поступово.

Спочатку промайнула довга сіра рибка, потім – ще та й ще. Згодом з'явилися жовті, схожі на побачених мною на пляжі готелю. Зрештою я змогла відрізнити інших. Та їх тут сила-силенна! Ховаються в звивинах коралів і виглядають з них, буцімто потайки перевіряють, свої ми або ж ні… чи можна нам, двоногим, довіряти. Потім, все ж таки набравшись сміливості, пропливають повз: лимонні, зелені, червоні, у цяточку та смужку, пласкі, надуті, з кумедними чубчиками, перламутрові, витрішкуваті – всіх і не розгледіти. Одні малесенькі, інші – величезні, і завдяки дивовижній прозорості Червоного моря здається, що вони всі поруч, неможливо зрозуміти, на якій відстані примарні пропливають.