Глава 9

Поспіхом зібравшись, я доїхав таксі до ставшого уже майже рідним готелю. Санька була біля його входу та нервово крокувала алеєю. Туди-сюди. Навколо неї, звично — купа пакетів і речей. Що ж, у дорозі голодати не доведеться.

Через деякий час ми сіли в автобус та вирушили в дорогу, збираючи по готелях інших членів групи. До прикордонного міста Таби треба було їхати три-чотири години. Темніти почало доволі швидко, але ще до цього я зрозумів, що особливо різноманітних краєвидів за вікнами не буде. Скелі, гори, обриви, пісок і багато-багато дорожніх знаків, буквально на кожному метрі, що вказували на повороти, обмеження, перешкоди. Навколо було майже безлюдно: за весь шлях нам зустрілося лише кілька автомобілів. Зі зустрічними не завжди вдавалося легко розминутися, адже на деяких крутих поворотах дорога ставала надто вузькою та обірваною. За весь час до настання темряви мені не вдалося розгледіти в пейзажі жодного кольору, окрім сіро-жовтого... Велетенські гранітні скелі нависали, кам'яні валуни їхніми понівеченими родичами-ісполинами лежали розкидані по узбіччю. Види гарні, екзотичні, але надто вже однакові.

Санька сиділа поруч, у невластивій собі манері – мовчки, і насторожено прислухалася до розповіді гіда. Навіть я, чуючи його розмірений голос з легкою нотою трагізму, замислився, чи настільки вдалою є ідея цієї подорожі. Зрозуміло, що араби з ізраїльтянами не найкращі друзі, але, як на мою думку, того дня єгиптянин явно перегравав.

– Майте на увазі, – скорботно віщав він. – Ми супроводжуємо вас тільки до кордону… Зупинимося за триста метрів. А далі ми не маємо права заходити. Ні я, ні він, – ткнув пальцем у бік водія автобуса, – зовсім не можемо заходити. Нам не дозволять. Ви будете самі… Зовсім самі. Ви самі пройдете до кордону… ніде не зупиняючись… швидко пройдете у напрямку, який я покажу, і самі будете проходити прикордонний пункт. А там, на тій стороні, вас буде чекати зовсім інший автобус… А я чекатиму тут. І зустріну, заберу вас, коли повернетеся.

Для повноти картини не вистачало білої хустинки при грудях. Чи пухової – на плечах. Обличчя ж провожатого – повною мірою жалобі ситуації відповідало.

– Потім, наприкінці шляху, – мовив він, – я розповім вам, як проходити кордон, дам поради. Ви повинні слухати та виконувати. Й я розповім, як вести себе в Ізраїлі. Ви будете знати, тоді все буде добре… Це небезпечна подорож. Але ви самі прийняли таке рішення… Я вас розумію: це ваша релігія, місця, які ви… ну звісно… повинні відвідати.

– Ой-йо! – тільки й видихнула Санька.

– Зараз я видам вам по два бланки, – продовжував гід. – Один ми з вами разом заповнимо. Інший – сховайте, покладіть у паспорт та забудьте, не діставайте його до приїзду сюди. Не загубіть! Він вам потрібен для перетину єгипетського кордону, коли ви будете їхати назад. А цей, який ми заповнимо, потрібен буде вам зараз.

Зловісний його голос, що підкріплювався загальним антуражем нічної дороги та навислими обривами, навівав тривогу. За кілька днів, які були прожиті в цій країні, єгиптяни стали наче своїми, ніби рідними. Вони везуть, чекають, турбуються. А там попереду – невизначеність, безперервна війна. Це враження підсилювалося багаторазовими повторюваннями, замовчуваннями, таємницями супровідника. Слова «сховайте», «забудьте», «самі», «швидко» нарощували пригнічуючий ефект. Ми слухняно мовчали, старанно заповнювали бланки «так, як він казав» та напружено побоювалися. Надія була тільки на те, що він допоможе, підскаже, і все буде добре.

Поради його, залишені наостанок, виявилися все тими ж: мовчати, не шуткувати, не сміятися, не озиратися, не фотографувати, не дивитися. При цьому – ані пари з вуст про те, скільки часу займає проходження кордону і який узагалі шанс його пройти.

На виході з автобуса гід довго з усіма прощався, обіцяв чекати до останнього й майже зі сльозами на очах бажав удачі.

Санька похмуро викинула пакети з провізією у смітник:

– А то ще подумають, що я до них надовго й не пустять, – пояснила.

І наша група, слідуючи натовкмаченням гіда, прийнялася швидко йти в потрібному напрямку. Усі покірно квапилися, не дивилися по сторонах і мовчали. Ми з Санькою поспішали за іншими, сумбурно повторюючи їхні дії: зупинялися там, де всі, зазирали до якихось віконець, щось відповідали, знову рухалися вздовж бетонних забудов та шлагбаумів. Поки не опинилися у спокійному приміщенні. Там все швидко: контроль багажу, стрічка, рамка металошукача, перевірка паспортів, кілька питань й… нас випускають. Ми в здивуванні: навіщо ж так лякали? Але, виявляється, все ще попереду.

Адже ми подолали лише єгипетський кордон. А, відчувши, що все так просто, не очікували великих випробувань й надалі.

І ось: на ізраїльському контрольно-пропускному пункті наша група входить до великого, просторого приміщення. По всій його площі тягнуться металеві поручні, утворюючи довгий, ламаний лабіринт. Людей – лічити-не злічити. Усі вишукуються у довжелезну чергу й потроху, по маленькому кроку кожні кілька хвилин, рухаються до віконця контролю… Довго, втомливо, виснажливо… Дістаєшся до краю поручнів тільки для того, щоб знову продовжити рух у перпендикулярному напрямку. А потім – ще раз. І ще. Машинально намагаєшся стати впритул до попереду стоячих, щоб таким чином хоч трохи наблизитися до заповітного віконця, але це, звісно, не допомагає. Вже й перестаєш турбуватися про проходження контролю, відчуваєш тільки втому і надію, що коли-небудь це скінчиться. І так кілька годин – стоячи, помалу пересуваючись уперед.