Глава 9

Поспіхом зібравшись, я доїхав на таксі до ставшого вже майже рідним готелю. Санька була на його вході та нервово крокувала по алеї. Туди-сюди. Навколо неї, звикло – купа пакетів і речей. Що ж, в дорозі голодати не прийдеться.

Через деякий час ми сіли в автобус та вирушили в дорогу, збираючи по готелях інших членів групи. До прикордонного міста Таби треба було їхати три-чотири години. Темніти почало доволі швидко, але ще до цього я зрозумів, що особливо різноманітних краєвидів за вікнами не буде. Скелі, гори, обриви, пісок й багато-багато дорожніх знаків, буквально на кожному метрі, що вказували на повороти, обмеження, перешкоди. Дорога пустельна, за весь шлях нам зустрілося всього декілька автомобілів. Зі зустрічними не завжди вдавалося легко розійтися, тому як на деяких крутих поворотах дорога була надто вузька та зрізана. За весь час до настання темряви мені не вдалося розгледіти в пейзажі жодного кольору, окрім сіро-жовтого... Велетенські гранітні скелі нависають, кам'яні валуни розкидані по узбіччі. Види гарні, екзотичні, але надто вже однакові.

Санька сиділа поруч, у не властивій собі манері – мовчки, й насторожено прислухалася до оповідання гіда. Навіть я, чуючи його розмірений голос з легкою нотою трагізму, замислився, чи настільки вдалою є ідея цієї подорожі. Зрозуміло, що араби з ізраїльтянами не найкращі друзі, але, як на мою думку, в той день єгиптянин явно перегравав.

– Майте на увазі, – скорботно віщав він. – Ми супроводжуємо вас тільки до кордону… Зупинимося за триста метрів. А далі ми не маємо права заходити. Ні я, ні він, – ткнув пальцем на водія автобуса, – зовсім не можемо заходити. Нам не дозволять. Ви будете самі… Зовсім самі. Ви самі пройдете до кордону… ніде не зупиняючись… швидко пройдете у напрямку, який я покажу, й самі будете проходити прикордонний пункт. А там, на тій стороні, вас буде чекати зовсім інший автобус… А я чекатиму тут. Й зустріну, заберу вас, коли повернетесь.

Для повноти картини не вистачало білої хустинки при грудях. Чи пухової – на плечах. Обличчя ж проводжаючого – в повній мірі жалобі ситуації відповідало.

– Потім, у кінці шляху, – мовив він, – я розповім вам, як проходити кордон, дам поради. Ви повинні слухати та виконувати. Й я розповім, як вести себе в Ізраїлі. Ви будете знати, тоді все буде добре… Це небезпечна подорож. Але ви самі прийняли таке рішення… Я вас розумію: це ваша релігія, місця, які ви… ну звісно… повинні відвідати.

– Ой-йо! – тільки й видихнула Санька.

– Зараз я видам вам по два бланки, – продовжував гід. – Один ми з вами разом заповнимо. Інший – сховайте, покладіть у паспорт та забудьте, не діставайте його до приїзду сюди. Не загубіть! Він вам потрібен для перетину єгипетського кордону, коли ви будете їхати назад. А цей, який ми заповнимо, потрібен буде вам зараз.

Зловісний його голос, що підкріплювався загальним антуражем нічної дороги та нависаючими обривами, навівав тривогу. За декілька днів, які були прожиті в цій країні, єгиптяни стали наче своїми, ніби рідними. Вони везуть, чекають, турбуються. А там попереду – невизначеність, безперервна війна. Це враження підсилювалося багатократними повторюваннями, замовчуваннями, таємницями супроводжуючого. Слова «сховайте», «забудьте», «самі», «швидко» нарощували пригнічуючий ефект. Ми слухняно мовчали, старанно заповнювали бланки «так, як він казав» та напружено побоювалися. Надія була тільки на те, що він допоможе, підскаже й все буде добре.

Поради його, залишені на останок, виявились все тими ж: мовчати, не шуткувати, не сміятися, не озиратися, не фотографувати, не дивитись. При цьому – ні пари з вуст про те, скільки часу займає проходження кордону і який взагалі шанс його пройти чи не пройти.

На виході з автобуса гід довго зі всіма прощався, обіцяв чекати до останнього й майже зі слізьми на очах бажав удачі.

Санька похмуро викинула пакети з провізією у смітник:

– А то ще подумають, що я до них надовго й не пустять, – пояснила.

І наша група, слідуючи натовкмаченням гіда, прийнялася швидко йти в потрібному напрямку. Всі покірно квапилися, не дивилися по сторонах й мовчали. Ми з Санькою поспішали за іншими, сумбурно повторюючи їхні дії: зупинялися там, де всі, зазирали до якихось віконець, щось відповідали, знову рухалися вздовж бетонних забудов та шлагбаумів. Допоки не опинилися в спокійному приміщенні. Там все швидко: контроль багажу, стрічка, рамка металошукача, перевірка паспортів, декілька питань й… нас випускають. Ми в здивуванні: навіщо ж так лякали? Але, виявляється, все ще попереду.

Адже ми подолали лише єгипетський кордон. А, відчувши, що все так просто, не очікували великих випробувань й надалі.

На ізраїльському контрольно-пропускному пункті наша група увійшла до великого, просторого приміщення. По всій його площі тягнулися металеві поручні, будуючи довгий, ламаний лабіринт. Людей – лічити-не перелічити. Усі вишукувалися у довжелезну чергу й потроху, по маленькому кроку в декілька хвилин, рухаються до віконця контролю… Довго, втомливо, виснажливо… Дістаєшся до краю поручнів тільки для того, щоб знову продовжити рух у перпендикулярному напрямку. А потім – ще раз. І ще. Машинально намагаєшся стати впритул до попереду стоячих, щоб таким чином хоч трохи наблизитися до заповітного віконця, але це, звісно, не допомагає. Вже й перестаєш турбуватися про проходження контролю, відчуваєш тільки втому і надію, що коли-небудь то скінчиться. Й так декілька годин – стоячи, помалу пересуваючись вперед.

Потім, майже діставшись до мети, спостерігаєш, як тих, хто попереду, прискіпливо розпитують, просять щось показати, кудись виводять. Очами знаходиш віконце, біля якого затримуються не так довго у порівнянні з іншими, й мрієш потрапити до нього. Згодом й тебе тривалий час розпитують, просять показати телефон, гроші, вкотре розпитують, виводять з приміщення й висаджують на пластмасовому стільці у холі. Нічого не пояснюють. Вперто мовчки. Ти можеш тільки спостерігати, як хтось із черги проходить далі, а хтось стає твоїм сусідом на стільці поруч.