Глава 8

Коли я відвіз її до готелю та повертався додому, в голові раптом виникла думка: трохи захопитися – не так уже й погано… Якщо без наслідків. Легка ступінь закоханості додає життю барв і приємних відчуттів. Ніби метелики в животі чи що там іще… У всьому головне – помірність та відсутність негативного результату. Нікому мої думки особливо не завадять, ніхто й не дізнається. А мені ненадовго в компанію ці самі метелики.

***

Повернулася до готелю я вчасно, встигла прийняти душ і скромно вдягтись. Занадто скромно. Навіть повсякденно. Після чудового дня, сповненого дивовижних вражень, наново пригадалася ранкова образа. Йти нікуди не хотілося, не було й надзвичайно-нестримного бажання бачитися із Сергієм.

На додачу до всього я знову помітила безлад у своїх речах. Мене, звісно, не назвеш супергосподаркою, можна сказати – радше навпаки: дрібні турботи відволікають від потенційних великих досягнень... Але якщо вже беруся за прибирання чи складування, то так легко вже не зупинюсь. Якийсь виїдаючий мозок перфекціонізм моєму організму, вочевидь, властивий – є така біда. Тому я ретельно й довго викладаю стопки до міліметра, намагаючись досягти того, аби вони виглядали рівно в усіх площинах… А хай йому! Приїхавши сюди, я настільки прагнула залишити позитивне враження в обранця, що перевершила саму себе. Тим більше, що й часу було вдосталь на таку дурницю. І ось тепер багато речей лежало так, ніби їх підіймали, а потім клали на місце: рівно, але не так, як вирівнюю я. А деякі й узагалі опинилися не там, де були.

Підозра обухом впала на Сергія: перевіряє він мене або ж що? Від цього стало гидко. Що мріє цей "спецагент" знайти в моїй білизні? Стволи-патрони чи відразу – водневу бомбу? Можливо, звісно, то лише надто допитлива прибиральниця сує свого носа, а я просто ще злюся на Сергія, та ж настрій дуже підзіпсувався.

Сам з'явився пізніше… приніс себе. Скептично оцінив мій зовнішній вигляд, що складався з темної спідниці та сірої водолазки... Так, маю й таке.

– У тебе в усьому крайнощі, – нахмурився, повів плечима. – Хоча… як знаєш.

А далі був найнудніший вечір у найшикарнішому ресторані. Чоловіки вели розмову між собою, я й декілька їхніх чванливих тіток журливо порпалися в кулінарних витребеньках. Тітки були красиві й елегантно вдягнені, я на цьому тлі виглядала сірим зморшком серед гарненьких незабудок. Але їм це теж мало чим допомогло, на них так само не звертали уваги. Вони теж були лише декорацією, бодай і вишуканою.

Останньою краплею власне мого кипіння стало те, що один із бізнесменів проніс мене з випивкою. Простіше кажучи: усім налив, а мене пропустив. Не помітив зморшок. Це було прикро, але моєї образи теж не зауважив ніхто.

Я насилу дочекалася кінця цього, так би мовити, банкету, хоча й неприємно переймалася продовженням вечора. Тут принаймні люди навкруги. Там – лишень він та зморшок-я… Тет-мати його-тет.

Даремно переймалася. У номері Сергій скинув одяг та виснажено ліг на ліжко. Я нерішуче топталася поруч. Кліпала блаженно-відсторонено очима.

– Пробач, я дуже втомився. Давай завтра, – сонно пробурмотів він.

Я розчинилася в просторі. Випарувалася. Наче й не було. Зайшла до ванної. Тобто романтичної ночі тут теж не світить. Добре, не дуже-то кортіло.

– Хочу поїхати до Ізраїлю, – прокричала йому з ванної.

– Добре, – мляво відповів він.

– Хочу, щоб ми поїхали разом.

– Добре, – без жодної варіації повторив Сергій. 

– Тоді замовляю поїздку на післязавтра?

– Добре.

***

Наступного вечора я повертався з роботи… Біля мого дому маячила вже знайома постать.

– Чого так довго? – без вихилясів і церемоній обурилася вона. – Я втомилася відмахуватися від місцевого неблагонадійного контингенту. Настирливі, все ж таки, як ті плішиві коти.

– Що, довго чекаєш? – усміхнувся я.

– Та години з дві чекаю, – відповіла Санька. – Вичерпала всі можливості тутешнього відпочинку за день: покупалася, сходила в СПА, купила статую розмальованого мужика… Навіть знайшла мушлю й сфотографувала її з усіх боків.

– А тепер нудьгуєш? – здогадався я.

– Вечір у мене вільний, – підтвердила дівчина. – Я знову на саморозвазі.

– І які наміри? – поцікавився я.

– Якщо ти не зайнятий, можна поїхати в Сохо-сквер… Якщо не зайнятий, – повторила вона, пильно дивлячись на мене.

У мене були плани. Я мав зустрітися з колегами в барі, провести вечір у гучній чоловічій компанії.

– Та ні… не зайнятий, – відповів я. – Потрібно тільки перевдягтися.

Біля входу помітив пакети.

– Знову потрусила ресторан?

– Ага, – захихотіла вона. – Скоріше потрясла. Ще й як! Один із пакетів розірвався, і оливки розсипалися по столовій. Офіціанти верещали, наче Вітас у космосі. От сміху-то було!

Я розсміявся:

– Чому саме у космосі?

– А кого йому там соромитися? – без роздумів пояснила Санька.

– І то правда, – погодився я.