Глава 6

– А ким ти, до речі, працюєш? – запитала мене Санька, коли ми всілися в автобусі.

– Програмістом, – відповів я, звикло не вимовляючи вголос загадкове слово «системотехнік».

Не врахував одного…

– Чудовенько! – зраділа дівчина. – Ну ж бо поглянь!

З кишені вона дістала телефон. Ну звісно! Коли люди чують незагадкове, але чарівне для них слово «програміст» відразу сують мені під носа свої смартфони, супроводжуючи словами «ну ж бо поглянь».

Я поглянув.

Колись новенький недешевий телефон виглядав так, ніби по ньому проїхався асфальтоукладач.

– Ти ним у футбол грала? – здивувався я.

– Упустила, – зітхнула Санька. – А тепер цей дивоапарат відмовляється входити у становище і не вмикається… сволота технічна.

– Це й недивно для його стану, – пробурмотів я. – Добре, візьму з собою на роботу. Можливо, вдасться полагодити.

Санька кивнула і одразу зосередилася на монотонній оповіді гіда, що вкрадливо та жалісно натеревенював про те, як прибув у Єгипет декілька років тому з якоїсь сусідньої країни. А прибув він, якщо вірити цій стародавній легенді, з причини тяжкої та невиліковної хвороби гаряче любимого та обожнюваного родича, якого не змогли врятувати від незнаної напасті найкращі ескулапи світу. І тільки волею випадку та Провидіння мудра доля направила родича, а на додачу до нього й гіда, на піщані землі Сінаю, де від повного розпачу та занепаду сил пращур використав останній шанс, обмецькавшись з ніг до голови якимось чудодійним зіллям. І о диво дивне – вилікувався та жив й квітнув чимало років, допоки не помер від випадкового завороту кішок. А так прожив би, напевно, ще достобіса довго, якби не той прикрий факт, що до цих самих кішок це «Циганчене чар-зілля» ніяк не прикладеш. Гід же настільки проникся чаклунством зцілення, що залишився проживати на терені благодатної землі, аби не віддалятися територіально від чудодійних ліків.

Олександра уважно слухала та старанно вникала.

– Уявляєш, як на світі буває? – звернулася до мене. – Оце так дивина!

– І не кажи, вражаюча історія! Ніколи такого й не чув, – з'єхидничав я.

– От так доля, – продовжувала моя супутниця цілком серйозно.

– Ти що – жартуєш? – не витримав я. – То ж тупе дурисвітство!

Санька задумливо потерла підборіддя:

– Може дурисвітство, може й ні. Хтозна? Це ж Єгипет – тут все можливе.

Я смикнув плечима, а гід тим часом тягнув все далі оповідання-річ. Про те, що тільки сьогодні і тільки нам нечувано пощастило. Він особисто розщедрився та вирішив звезти нас у загадкову лавку, щоб ми на власній шкурці переконалися в магічній дії тієї самої мазилки. Тим більш, що… тільки сьогодні і тільки для нас – найкращих друзів, котрими непомітно ми вже встигли стати – при, знов-таки, особистому сприянні гіда передбачена п'ятидесятивідсоткова знижка.

– Це добре, – пролопотіла Санька. Схвалила знижку та подальший курс.

Я потайки скривився.

– Воно-то добре, – погодився. – Тільки, вибачаюсь, тобі є що лікувати? Якась екстрена необхідність? Виглядаєш ти цілком.

– Ну, можливо, необхідності як такої немає, – замислилася вона. – Усе більш-менш ціле. Але життя – річ довга, непередбачувана. Завжди може знадобитися підрихтувати щось в організмі.

Її впевненість підігрівала бабуся, що сиділа попереду та в силу віку й тонкощів характеру терміново потребувала рихтування всього організму в купі, та ще пара туристів, бажаючих підлікуватися. Це мою супутницю напружило: в зв'язку з виниклою конкуренцією цінність зілля для неї істотно збільшилась і навіть виринули в пам'яті призабуті хворобеньки. Вона затовклася на сидінні, дуже турбуючись, що такої корисної штуки на всіх не вистачить. Мене завжди дивувала потреба деяких людей в постійному лікуванні. Та й ще, як показує мій досвід, ці наскрізь заліковані та прогнилі організми дуже люблять радити в лікуванні подібних немощів всім та вся, знаючи тонни дивовижних рецептів та нашептувань, які абсолютно, на їх переконання, є дієвими, але з незрозумілої причини не допомагають саме їм. В повсякденному житті таких людей ще легко ідентифікувати вже по першій фразі «Ось ти же ж не слухаєш, а я тобі все говорю».

Магічна лавка на ділі виявилася солідним двоповерховим магазином… чомусь духів та масел. Ціни були космічними, навіть дивитися гидко, але мою супутницю це анітрохи, вочевидь, не бентежило: вона з нетерпінням топталася на місці, не упускаючи з поля зору бабусю-суперницю.

Але для початку, відтягуючи задоволення від шопінгу, нас завели на перший поверх, де усадили на довгі лавки. Півгодини елегантні дівчини-слов'янки розповідали цікаву тільки їм та Саньці, занудну історію виникнення та розвитку парфумерної промисловості у Єгипті й… нажаль – у світі. Періодично вони підсовували кожному з нас під ніс змочену в якійсь погані паперову паличку, неквапливо обходячи ряди лавок, чим розтягнули дійство ще на добрих хвилин п'ятнадцять. Потім прийнялись обмазувати незахищені частини тіла чи то пахучим смальцем, чи ще бог знає чим. Від цього швидко моя голова закрутилася, а до горла підкотилася настирлива нудота. Олександра же, як на зло, зустрічала всяку паличку та обмецькування з диким захватом, обертаючись після кожного підношення до мене і схвально кривячи губи. Я, в свою чергу, аби не здобути репутацію повного профану в цій, так би мовити, парфумерії, старанно кривився їй у відповідь і навіть, від надлишкового сумління, декілька разів розвертався з цією міною до сидячих позаду. Й при цьому дивувався сам собі: чому для мене так було важливо продемонструвати своїй супутниці обізнаність у мазилках. Жив якось раніше без цих знань, і потреби у них не підозрював. А тепер сиджу, як гусак обскублений шию на папірці витягую та головою очманілою киваю.