Глава 6

– А ким ти, до речі, працюєш? – запитала мене Санька, коли ми всілися в автобусі.

– Програмістом, – відповів я, звикло не вимовляючи вголос загадкове слово «системотехнік».

Не врахував одного…

– Чудовенько! – зраділа дівчина. – Ну ж бо, поглянь!

З кишені вона витягла телефон. Ну звісно! Коли люди чують незагадкове, але магічне для них слово «програміст», відразу сують мені під ніс свої смартфони зі словами «ну ж бо, поглянь».

Я поглянув.

Колись новенький і недешевий телефон виглядав так, ніби по ньому проїхався асфальтоукладач.

– Ти ним у футбол грала? – здивувався я.

– Упустила, – зітхнула Санька. – А тепер цей дивоапарат відмовляється входити у становище й не вмикається… сволота технічна.

– Це й недивно, зважаючи на його стан, – пробурмотів я. – Добре, візьму з собою на роботу. Можливо, вдасться полагодити.

Санька кивнула й одразу зосередилася на монотонній оповіді гіда, що вкрадливо та жалісно натеревенював про те, як прибув до Єгипету кілька років тому з якоїсь сусідньої країни. А прибув він, якщо вірити цій стародавній легенді, з причини тяжкої та невиліковної хвороби гаряче любимого й обожнюваного родича, якого не змогли врятувати від незнаної напасті найкращі ескулапи світу. І лише волею випадку та Провидіння мудра доля направила родича, а на додачу до нього й гіда, на піщані землі Сінаю. Там, від повного розпачу та занепаду сил, пращур використав останній шанс, обмецькавшись із ніг до голови якимось чудодійним зіллям. І – о диво дивне! – вилікувався, жив і квітнув ще чимало років, допоки не помер від випадкового завороту кишок. А так прожив би, напевно, ще достобіса довго, якби не той прикрий факт, що до цих самих кишок це «Циганчене чар-зілля» ніяк не прикладеш. Гід же настільки проникся чаклунством зцілення, що вирішив залишитися на теренах благодатної землі, аби не віддалятися територіально від чудодійних ліків.

Олександра уважно слухала та старанно вникала.

– Уявляєш, як на світі буває? – звернулася до мене. – Оце так дивина!

– І не кажи, вражаюча історія! Ніколи такого й не чув, – з'їхидничав я.

– От так доля, – продовжувала моя супутниця цілком серйозно.

– Ти що, жартуєш? – не витримав я. – Та це ж тупе дурисвітство!

Санька задумливо потерла підборіддя:

– Може, дурисвітство, а може, й ні. Хтозна? Це ж Єгипет – тут усе можливе.

Я смикнув плечима, а гід тим часом тягнув усе далі нескінченну свою новелетку. Про те, що тільки сьогодні і тільки нам нечувано пощастило: він особисто розщедрився й вирішив завезти нас у загадкову лавку, щоб ми на власній шкурці переконалися в магічній дії тієї самої мазилки. Тим паче, що… тільки сьогодні і тільки для нас – найкращих друзів, котрими ми вже непомітно встигли стати, – за, знов-таки, особистого сприяння гіда передбачена п'ятдесятивідсоткова знижка.

– Це добре, – пролопотіла Санька. Схвалила знижку та подальший курс.

Я потайки скривився.

– Воно-то добре, – погодився. – Тільки, вибач, тобі є що лікувати? Якась екстрена потреба? Виглядаєш ти... цілком.

– Ну, можливо, потреби як такої немає, – замислилася вона. – Усе більш-менш ціле. Але життя – річ довга, непередбачувана. Завжди може знадобитися підрихтувати щось в організмі.

Її впевненість підігрівала бабуся, що сиділа попереду й у силу віку та тонкощів характеру терміново потребувала «рихтування» всього організму гуртом, а ще пара туристів, які прагнули підлікуватися. Це мою супутницю напружило: у зв'язку з виниклою конкуренцією цінність зілля для неї істотно зросла, і навіть виринули з пам'яті призабуті хворобоньки. Вона неспокійно затовклася на сидінні, дуже переймаючись тим, що такої корисної штуки на всіх може не вистачити.

Мене завжди дивувала потреба деяких людей у постійному лікуванні. До тогож, як показує мій досвід, ці наскрізь «заліковані» та напівпрогнилі організми страшенно люблять радити, як лікувати подібні немочі всім та вся, знаючи тонни дивовижних рецептів і нашіптувань, які, на їхнє переконання, абсолютно дієві, але з незрозумілої причини не допомагають саме їм. У повсякденному житті таких людей ще легко ідентифікувати вже по першій фразі «Ось ти же ж не слухаєш, а я тобі все говорю».

Магічна лавка насправді виявилася солідним двоповерховим магазином… чомусь парфумів та масел. Ціни були космічні, навіть дивитися гидко, але мою супутницю це анітрохи, вочевидь, не бентежило: вона нетерпляче тупцювала на місці, не спускаючи з ока бабусю-суперницю.

Але для початку, відтягуючи задоволення від шопінгу, нас завели на перший поверх і усадили на довгі лавки. Пів години елегантні дівчата-слов'янки розповідали цікаву лише їм та Саньці, занудну історію виникнення й розвитку парфумерної промисловості у Єгипті та, на жаль, у світі. Час від часу вони підсовували кожному з нас під ніс змочену в якійсь погані паперову паличку, неквапливо обходячи ряди лавок, чим розтягнули дійство ще на добрих хвилин п'ятнадцять. Потім узялися мастити незахищені частини тіла чи то пахучим смальцем, чи ще бог знає чим. Від цього моя голова швидко закрутилася, а до горла підкотилася настирлива нудота. Олександра ж, як на зло, зустрічала всяку паличку та обмецькування з диким захватом, обертаючись після кожного підношення до мене й схвально кривячи губи. Я, своєю чергою, аби не заслужити репутацію повного профана в цій, так би мовити, парфумерії, старанно кривився їй у відповідь і навіть кілька разів, з надмірного сумління, розвертався з цією міною до сидячих позаду. Й при цьому дивувався сам собі: чому для мене так було важливо продемонструвати своїй супутниці обізнаність у мазилках. Жив якось раніше без цих знань і про потребу в них не підозрював. А тепер сиджу, мов гусак обскубаний, шию на папірці витягую та головою очманілою киваю.