Глава 5

Сьогоднішній день склався відмінно. Я попрацював до обіду й відпросився у колег, щоб прогулятися.

Фірма знімала для мене квартиру в спокійному, тихому місці, подалі від готелів і натовпу туристів, але до центру було легко дістатися орендованою машиною чи таксі. Цього разу я обрав другий варіант, плануючи згодом пересісти на екскурсійний автобус.

Неквапливо пообідавши в рибному ресторані, зателефонував рекомендованому гіду й домовився про участь у поїздці. Потім трохи прогулявся, відвідав кілька магазинів, купив каву та пакунок солодощів на вечір. Погода була дивна: яскраво світило сонце, але не відчувалося тієї «страшної» єгипетської спеки. Краса!

У призначений час я без проблем дістався потрібного місця, де побачив обіцяний транспортний засіб та кружляючого навколо нього гіда. За невелику плату він із посмішкою, підтверджуючою, що основна частина групи буде їхати задарма, пропустив мене до автобуса. Інших пасажирів ще не було – ми мали підібрати їх дорогою з готелів, тож я міг обрати будь-яке місце, котре сподобалося. Вмостившись у задній частині автобуса, я із зацікавленням роздивлявся помпезні будівлі для відпочинку та торгівельні лавки, що миготіли за вікном. Налаштовувався на подорож і нові враження та водночас дивувався, скільки ж коштів на все це витрачено.

Ми заїхали до кількох пансіонатів, збираючи членів екскурсійної групи. Охочих було вдосталь, що зайвий раз свідчило про безкоштовність заходу. Одним з останніх став уже знайомий мені готельний комплекс, куди лише вчора я підвозив ту саму шебутну дівицю. Спершу до автобуса зайшли двоє чоловіків – доволі солідних і мовчазних, в світлих ллняних костюмах, та всілися неподалік від мене. Вони не були схожі на інших пасажирів: надто серйозні й зосереджені, не розмовляли один з одним і не цікавилися тим, що відбувалося за вікнами. Навіть незрозумілим було їхнє бажання прийняти участь у розважальній поїздці, настільки стриманими та байдужими до всього довколо вони здавалися.

А от знайому мені дівицю, що невдовзі з'явилася біля входу, видно й чути було здалеку. У велетенському крислатому капелюсі, в не менш гігантських, схожих на очі бабки, рожевих окулярах на пів обличчя, голосно висловлюючись та сумбурно жестикулюючи, вона тягнула за собою купу пакетів, сумок і чомусь… п'ятилітрову пластикову бутель, наповнену частково якоюсь рідиною. Дорогою спотикалася, раз по раз губила свої торби, шумно по них поверталася, шумно їх же підіймала, не перестаючи лаятися та розмахувати руками. Потім заїлася з гідом і водієм, люто таранячи «супротивників» бутлем та водночас відсторонюючи від них свої пожитки. Довго лізла до автобуса, зачіпаючи полями капелюха за вхідні двері, кілька разів ледве втрималася на ногах, наступаючи на власні клунки, а потім сунула наче танк крізь увесь салон, змітаючи голови недостатньо спритних пасажирів своєю ручною поклажею.

Я зненацька піймав себе на думці, що чомусь радію її появі, й уже привітно махаю рукою, привертаючи увагу. Напевно, на чужині будь-яке бодай трохи знайоме обличчя здається рідним, тож і сяю я на всі тридцять два. До того ж із нею точно не буде сумно навіть у найнуднішій поїздці. Мабуть, вона теж зраділа моїй присутності: принаймні обличчя її розквітло усмішкою, і вона з утричі швидшою ходою попрямувала до мене.

– Привіт! Так чудово, що ти тут, – голосно вітала, намагаючись умоститися на сусідньому сидінні. Це їй довго не вдавалося: вона ніяк не могла розмістити «лантухи», добрий шмат часу влаштовувала бутель. Зрештою із великими труднощами всілася, зайнявши власними речами весь прохід і навіть примудрившись частину їх нагромадити мені на коліна. – Хоч буде з ким випити. Ці іноземці, вобли чванливі, – пошепки, але чутно всьому автобусу додала вона, – абсолютно не йдуть на контакт.

Не чекуючи згоди, дівчина заходилася відкручувати кришку на бутлі… Аромати, випаровування, всі діла… мою супутницю не бентежило й не заважало: розплескуючи вміст, вона наповнювала пластикові стакани.

– От навіть пляшки в них не знайшлося. У цьому, так би мовити, готелі, – поскаржилася вона, при згадці місця тимчасового проживання відобразивши уявні лапкú в повітрі. – А ще «п'ять зірок» називається! Може, вони мають будь-яке бажання виконувати… може, опівночі мені закортить морозива в золоті чи ще хтозна що за хріновіни… Так ось: вони повинні. А тут лише порожня пляшка – й те відмовили.

Я обережно прийняв із її рук стаканчик. Краєм ока оцінив несхвальну реакцію сусідів-пасажирів: відмовлятися не мало сенсу, тільки більше уваги до нас би привернув. При згадці моєю супутницею дивної страви прислухався:

– Морозиво в золоті? – Я розсміявся. – Оце ти сягнула!

– Нащо сягать-то мені? – обурилася вона. – Кажу, що бачила. По «тельману», до речі… телевізору тобто: дядько рівненько так стругає золото в тарілку та камінцями яхонтовими прикрашає. А ти сидиш і тріскаєш на своє задоволення… Кіркоров же їсть, гімно би не їв.

– Це ти теж по «тельману» бачила? – скептично запитав я у «всезнайки».

– Ну… наче, – засумнівалася дівчина, пригадуючи. – Може їв, а може, в наступному сюжеті шмигав… Але хтось таки стовідсотково хряцав із задоволеною пикою… А ти б не їв? – зіщулилась на мене.

Я категорично захитав головою.

– Золото? Не їв би? – здригнулася вона так, що всі пасажири, які й до того час від часу озиралися на нас, здивовано обернулись. – А зі смаженою картохою? – вп'ялася прискіпливим поглядом.

– З «картохою» би їв, – пішов я їй на поступки.