Глава 5

Сьогоднішній день склався відмінно. Я попрацював до обіду і відпросився у колег, щоб прогулятися.

Фірма знімала для мене квартиру в спокійному, тихому місці, на відстані від готелів та натовпу туристів, але до центру було легко дістатися на орендованій машині чи таксі. На цей раз я обрав другий варіант, плануючи згодом пересісти до екскурсійного автобусу.

Неквапливо пообідавши у рибному ресторані, подзвонив рекомендованому гіду і домовився з ним про свою участь у поїздці. Потім трохи прогулявся, відвідав декілька магазинів, купив кофе та упаковку солодощів на вечір. Погода стояла дивна: яскраво світило сонце, але не було тієї «страшної» єгипетської спеки. Красота!

В назначений час я без проблем добрався до потрібного місця, де побачив обіцяний транспортний засіб та кружляючого навколо нього гіда. За невелику плату він з посмішкою, підтверджуючою, що основна частина групи буде їхати задарма, пропустив мене в автобус. Інших пасажирів поки що не було, їх по дорозі ми мали забрати з готелів, тому я міг обирати будь-яке місце, котре сподобалося. Зайняв сидіння в задній частині автобуса, я з цікавістю роздивлявся помпезні будівлі для відпочинку та торгівельні лавки, що миготіли у вікні. Налаштовувався на подорож та нові враження і одночасно дивувався, скільки ж коштів на все це витрачено.

Ми заїхали в декілька пансіонатів, збираючи членів екскурсійної групи. Охочих було вдосталь, що зайвий раз підтверджувало мою думку про безкоштовність заходу. Одним з останніх виявився вже знайомий мені готельний комплекс, в який тільки вчора я підвозив ту саму шебутну дівицю. Спочатку до автобуса зайшли двоє чоловіків, доволі солідних та мовчазних, в світлих льняних костюмах, та всілися недалеко від мене. Вони не були схожі на інших пасажирів, надто серйозні та зосереджені, не розмовляли один з одним і не цікавилися тим, що відбувається за вікнами. Навіть незрозумілим було їхнє бажання прийняти участь у розважальній поїздці, настільки стриманими та байдужими до оточуючого вони здавалися.

А ось знайому мені дівицю, котра незабаром з'явилася на вході, видно і чутно було здалеку. У велетенському крислатому капелюсі, не менш гігантських, схожих на очі бабки, рожевих окулярах на пів-обличчя, голосно висловлюючись та сумбурно жестикулюючи, вона тягнула за собою купу пакетів, сумок і чомусь… п'ятилітрову пластикову бутиль, наповнену частково якоюсь жижею. По дорозі спотикалася, періодично губила свої торби, шумно за ними поверталася, шумно їх же піднімала, продовжуючи лаятися та розмахувати руками. Потім заїлася з гідом і водієм, люто таранячи «супротивників» бутилем та одночасно відсторонюючи від них свої пожитки. Довго лізла в автобус, чіпляючись полями капелюха за вхідні двері, декілька разів ледь втрималася на ногах, наступаючи на власні клунки, а потім перла як танк через весь салон, змітаючи голови недостатньо спритних пасажирів своєю ручною поклажею.

Я зненацька піймав себе на думці, що чомусь радію її появі, і вже привітно махаю рукою, привертаючи увагу. Напевно, на чужині будь-яке хоч би трохи знайоме обличчя здається рідним, тому й сяю я на всі тридцять два. До того ж з нею точно не буде сумно навіть у найнуднішій поїздці. Мабуть, вона теж зраділа моїй присутності: принаймні обличчя її засвітилося посмішкою, і вона з потрійною швидкістю спрямувала до мене.

– Привіт! Так чудово, що ти тут, – голосно вітала, намагаючись умоститися на сусіднє місце. Це їй довго не вдавалося: вона не могла розмістити «лантухи», чималий час влаштовувала бутиль. Зрештою з великими труднощами всілася, зайняв власними речами весь прохід і навіть примудрившись частину з них нагромадити мені на коліна. – Хоч буде з ким випити. Ці іноземці, вобли чванливі, – пошепки, але чутно всьому автобусу додала вона, – абсолютно не йдуть на контакт.

Не очікуючи згоди, дівчина прийнялася відкручувати кришку на бутилі… Аромати, випаровування, всі діла… мою супутницю не бентежило й не заважало: розплескуючи вміст, вона наповнювала пластикові стакани.

– Ось навіть пляшки в них не знайшлося. В цьому, так би мовити, готелі, – поскаржилася вона, при згадці місця тимчасового мешкання відобразивши уявні лапкú в повітрі. – А ще «п'ять зірок» називається. Може, вони мають будь-яке бажання виконувати… може, мені закортить морозива у золоті чи ще хтозна що за хріновіну… Так ось: вони повинні. А тут лише порожня пляшка – й те відмовили.

Я обережно прийняв з її рук стаканчик. Краєм ока оцінив несхвальну реакцію сусідів-пасажирів: відмовлятися не мало сенсу, тільки більше уваги до нас би привернув. При згадці моєю супутницею дивної страви прислухався:

– Морозиво у золоті? – Я розсміявся. – Оце ти сягнула!

– Нащо сягать-то мені? – обурилася вона. – Кажу, що бачила. По «тельману», до речі… телевізору тобто: дядько рівненько так стругає золото в блюдо та камінцями яхонтовими прикрашає. А ти сидиш і тріскаєш в своє задоволення… Кіркоров же їсть, гімно би не їв.

– Це ти теж по «тельману» бачила? – скептично запитав я у «всезнайки».

– Ну… наче, – засумнівалася дівчина, пригадуючи. – Може їв, а може в наступному сюжеті шмигав… Но хтось стовідсотково хряцав з задоволеною пикою… А ти б не їв? – примружилась на мене.

Я категорично замотав головою.

– Золото? Не їв би? – здригнулася вона так, що всі пасажири, які й до того з періодичністю озиралися на нас, здивовано обернулись. – А з жареною картохою? – вперлась прискіпливим поглядом.

– З «картохою» би їв, – пішов я їй на поступки.