Глава 4

Незважаючи на те, що мій перший робочий день мав розпочатися тільки завтра, я заїхав до офісу оцінити обстановку і показати, як то кажуть, самого себе. І буквально відразу відчув, що відрядження начебто (тьфу-тьфу-тьфу, щоб не наврочити) вдалося на славу. За обіцянками колег роботи буде небагато, і я матиму досить часу для прогулянок, відпочинку на пляжі та улюбленого мною байдикування.

В єгипетському офісі працювали і мої співвітчизники, тому очікувалося, що нудно нам не буде. Зустрічали «новобранця», принаймні, дуже тепло та привітно. Наче тільки й чекали... Один з колег навіть дав мені номер телефону знайомого, який проводить оглядові екскурсії містом. Цим, тобто пізнавальною прогулянкою, я і збирався зайнятися завтра, щоб детальніше вивчити визначні пам'ятки приймаючого населенного пункту.

До самого вечора я почувався вельми задоволеним. А що треба ще? Оточуючі – усміхнені та люб'язні, погода – відмінна. Не було виснажливої спеки, але навіть за декілька годин, проведених після офісу на пляжі, я добре-таки засмаг. І головне – море. Море чарівне. Його колір не описати словами, просто неймовірний. І тепле, наче спеціально підігрівають.

Час від часу в голові спливали спогади про сьогоднішню знайому... Хм... Цікава особина. Нахабна та напориста. Наче б і не дурна… в цілому. Але в голові намішано стільки всього, що незрозуміло, як власниці цієї голови вдається звідти щось корисне вивудити в потрібний тому момент… Хоча… таке відчуття, що власниця і не намагається дістатися доречного, просто брязкає перше, що зійшло на розум в дану секунду, а перед цим «на виході» ще спотворює і без того безглузду думку якоюсь дивакуватою логікою. З такою точно не засумуєш, тільки задача – не збожеволіти від веселощів… Та й ціну собі дівчинка знає… і ціна ця вселяє: який її важняк у готелі зустрічав. Відразу видно: чоловік зі статусом, не те що ми, прості смертні.

***

Сумно та журно я допленталась до номера… Сергія не було. Вочевидь, йому не вдалося швидко впоратися зі своїми справами, і я знов належала лише сама собі. Це не додавало мені настрою. Робити нічого, територію готелю я вже чудово дослідила. Та і ввечері доволі-таки істотно похолодало. А я, готуючись до поїздки, абсолютно не потурбувалася о теплих речах… До Африки ж їхала, а опинилася… у Єгипті. Намагаючись відповідати рівню відпочиваючих в готелі, я ретельно обміркувала гардероб, набравши достолиха вечірніх суконь та аксесуарів, ледь заштовхнула все ганчір'я по торбах… бодай би його дідько лисий до свого курника чи то бункера вхопив. Збиралася курортниця! А ось з теплим убранням, здається, попала в халепу. Нема його, хоч по п'ять суконь відразу на спину одягай.

Але у номері сидіти сиднем було сумно. Та й перекусити б не завадило. Натягнувши одну з суконь з глибоким декольте, я зі зітханням облачилася в набридлу, порядком вже пошарпану шубу. В дзеркалі оцінила результат. Красуня – очей не відвести: впасти-не піднятися-поруч лежати. Але нічого не поробиш, прийдеться сьогодні «блістать та покорять».

В повному блиску й заявилася у ресторан. Погляди «вкушаючих хліб» спрямували на мене. Вони-то, собачі хвости, на моє здивування, були вдягнені доволі просто: в теплих вітровках та штанях, в якісних, але не привертаючих увагу речах. Звичайно, їм же ж не треба доводити свою причетність до еліти, в них, білокісткових, все склалося і так. У власній шубі та вечірньому убранні я стирчала поміж них, як стовп посеред японського саду. Всі люди як люди, один чорт у ковпаку… Ну то добре, красоту за високим парканом не сховаєш, хай дивляться-милуються.

Я прискіпливо навела приціл: вільних місць за столиками не виявилось зовсім. Скінчилися. Еліта повсідалась на всіх стільцях відразу і підійматися, напевно, не збиралася, неквапливо вечеряючи та ведучи світські бесіди на різних мовах. Цвіріньчали-щебетали «пташки» по кутках.

Набравши повні тарілки заморських кушаній, я обрала найбільш інтелігентного на вигляд європейця, що трапезував наодинці. Встала поруч наполегливо, похитуючи переповненими блюдами та дивлячись ніби скрізь нього вдалину. Не витримавши й десяти хвилин розгойдувань, європеєць швидко ретирувався, уступивши мені насиджене місце.

Розмістивши на столі тарілки та давши таким чином зрозуміти, що іншим тут повний зась, з чистим серцем я спрямувала до бару. Хотілося скоротати вечір за пляшкою вишуканого вина… в гіршому або ж найкращому випадку – простої доброї горілки. Але знов мої бажання не стикувалися з єгипетськими сумними реаліями. Пляшками бармен спиртне віддавати відмовлявся, наполягаючи на якихось жалюгідних стаканчиках. Я й те зрозуміла не відразу, а після пояснень усіх в черзі стоячих. До цього вперто намагалася донести до бармена своє бачення ситуації, перегороджуючи шляхи іншим жадаючим випити, та під кінець, так би мовити, дискусії ледве трималася, щоб не стукнути опонента по чолу. Роз'яснення засмутило.

Тобто готель, не дивлячись на показову елітарність, бажає таким чином зекономити на постояльцях? Змором взяти? Вважає, що гості особливо не набігаються за даниною? Це був виклик.

– Горілки, ще, горілки, ще, рому, горілки, ще… – не розгубилась я.

Бармену не залишилося нічого іншого, крім того, як наповнювати чарки.

– Ах, ще бокал вина, – ледь не забула я, за чим прийшла. Засушив мені голову своїми дурнуватими правилами. – І піднос, – додала суворо.

З підносом в руках, в шубі та сукні пошкутильгала до столика. Не на ту напали, жлоби заморські, я сама дуелі і придумала… Завтра розпочну виховувати в собі манери… Ось прямо зранку і почну.