Глава 4

Незважаючи на те, що мій перший робочий день мав розпочатися тільки завтра, я заїхав до офісу оцінити обстановку й показати, як то кажуть, самого себе. І буквально відразу відчув: відрядження, тьфу-тьфу-тьфу (щоб не наврочити), вдалося на славу. За обіцянками колег, роботи буде небагато, тож я матиму досить часу для прогулянок, відпочинку на пляжі та улюбленого мною байдикування.

В єгипетському офісі працювали й мої співвітчизники, тому очікувалося, що нудьгувати не доведеться. Зустрічали «новобранця», принаймні, дуже тепло та привітно. Наче тільки й чекали... Один з колег навіть дав мені номер телефону знайомого, який проводить оглядові екскурсії містом. Цим, тобто пізнавальною прогулянкою, я і збирався зайнятися завтра, щоб детальніше вивчити визначні пам'ятки екзотичного населеного пункту.

До самого вечора я почувався вельми задоволеним. А що треба ще? Оточення – усміхнене і люб'язне, погода – відмінна. Не було виснажливої спеки, але навіть за кілька годин, проведених після офісу на пляжі, я добре-таки засмаг. І головне – море. Море чарівне. Його колір не описати словами – просто неймовірний. Та тепле, наче спеціально підігрівають.

Час від часу в голові спливали спогади про сьогоднішню знайому... Хм... Цікава особина. Нахабна та напориста. Наче б і не дурна… в цілому. Але в голові намішано стільки всього, що незрозуміло, як власниці цієї голови вдається звідти щось корисне вивудити в потрібний тому момент… Хоча… таке враження, що власниця й не намагається дістатися бодай чогось доречного, просто брязкає перше-ліпше, що спало на думку в ту саму мить. А перед тим – ще «на виході» спотворює і без того безглузду ідею якоюсь дивакуватою логікою. З такою точно не засумуєш, тільки задача – не збожеволіти від веселощів… Та й ціну собі дівчинка знає… і ціна ця вражає: який її важняк у готелі зустрічав! Одразу видно: чоловік зі статусом, не те що ми, прості смертні.

***

Сумно та журно я допленталася до номера… Сергія не було. Вочевидь, йому не вдалося швидко впоратися зі своїми справами, і я знову належала лише сама собі. Це настрою не додавало. Робити нічого, територію готелю я вже чудово дослідила. Та й увечері доволі-таки істотно похолодало. А я, готуючись до поїздки, абсолютно не потурбувалася про теплі речі… До Африки ж їхала, а опинилася… в Єгипті. Намагаючись відповідати рівню відпочивальників у готелі, я ретельно обміркувала гардероб, набравши достолиха вечірніх суконь та аксесуарів. Ледве заштовхала все ганчір'я у торби… бодай би його дідько лисий до свого курника чи то бункера вхопив. Збиралася курортниця! А от із теплим убранням, здається, потрапила в халепу. Нема його, хоч по п'ять суконь одразу на спину напинай.

Але у номері сидіти сиднем було сумно. Та й перекусити б не завадило. Натягнувши одну з суконь із глибоким декольте, я зі зітханням облачилася в набридлу, добряче вже пошарпану шубу. У дзеркалі оцінила результат. Красуня – очей не відвести: «впасти – не піднятися – поруч лежати». Нічого не вдієш – сьогодні доведеться «блістать і покорять».

У повному блиску до ресторану й заявилася. Погляди «вкушаючих хліб» спрямували на мене. Вони ж, собачі хвости, на моє здивування, були вдягнені доволі просто: у теплі вітровки та штани, у якісні, але не привертаючі увагу речі. Звісно, їм же ж не треба доводити свою причетність до еліти – у них, білокісткових, все склалося і так. У власній шубі та вечірньому убранні я стирчала поміж присутніх, як стовп посеред японського саду. Всі люди як люди, один чорт у ковпаку… Ну то добре, красоту за високим парканом не сховаєш, хай дивляться-милуються.

Я прискіпливо навела приціл: вільних місць за столиками не виявилося зовсім. Скінчилися. Еліта повсідалася на всіх стільцях одразу і підійматися, напевно, не збиралася, неквапливо вечеряючи та ведучи світські бесіди різними мовами. Цвірінькали-щебетали «пташки» по кутках.

Набравши повні тарілки заморських кушаній, я обрала найбільш інтелігентного на вигляд європейця, що трапезував наодинці. Стала поруч наполегливо, похитуючи переповненими блюдами та дивлячись ніби крізь нього вдалечінь. Не витримавши й десяти хвилин розгойдувань, європеєць швидко ретирувався, поступившись мені насидженим місцем.

Розмістивши на столі тарілки та давши цим зрозуміти, що іншим тут повний зась, з чистим серцем я рушила до бару. Хотілося скоротати вечір за пляшкою вишуканого вина… у гіршому або ж найкращому випадку – простої доброї горілки. Але знову мої бажання не в'язалися з сумними єгипетськими реаліями. Пляшками бармен спиртне віддавати відмовлявся, наполягаючи на якихось жалюгідних стаканчиках. Я й те зрозуміла не одразу, а лише після дружного і натхненного «втовкмачування» від усього товариства, що терпляче чергувало позаду. До цього вперто намагалася донести до бармена своє бачення ситуації, перекриваючи шляхи іншим жадаючим випити, та під кінець, так би мовити, дискусії ледве трималася, щоб не стукнути опонента по чолу. Роз'яснення засмутило.

Тобто готель, попри показну елітарність, прагне ось так зекономити на постояльцях? Змором узяти? Гадає, що гості особливо не набігаються за даниною? Це був виклик.

– Горілки, ще, горілки, ще, рому, горілки, ще… – не розгубилась я.

Бармену не залишилося нічого іншого, як наповнювати чарки.

– Ах, ще келих вина, – ледь не забула я, по що прийшла. Засушив мені голову своїми дурнуватими правилами. – І піднос, – додала суворо.

З підносом у руках, у шубі та сукні пошкутильгала до столика. Не на ту напали, жлоби заморські – я сама дуелі і придумала… Завтра почну виховувати в собі манери… Ось прямо зранку і почну.