Глава 2

Я повільно оминав автомобілем збіговисько, намагаючись не розчавити нікого з особливо забарившихся роззяв. Оце люди: стоять, рти порозкривали, втупляються у всі очі, а не навкруги, ризикуючи повторити долю бідолахи.

Боковим зором помітив, що повз промайнула вже знайома біла шуба. Яким же було здивування, коли передні дверцята автомобіля відчинилися, і у мене перед носом з'явився величезний яскраво-рожевий чемодан. Та й це не край! Якась невідома шалена сила спромоглася проштовхнути його через спинки сидінь на заднє місце. Я… отетерів… Слідом, крехчучи і злосливо буркочучи, до салону влізла й сама шанувальниця мохнатих виробів та прийнялась моститися на сидінні. Прищемивши дверцятами хутро, Шуба зі смаком вилаялася, знов їх відкрила і від всієї душі захряснула.

– Гоу, – не дивлячись на мене, скомандувала вона, з жалем розглядаючи облізлого хвоста.

Я ледь не пирснув зо сміху, але мав мужність стриматись.

– Пробачте, куда «гоу»? – уточнив.

Шуба ненадовго зійшла до погляду в мій бік, але швидко знов повернулася до оцінювання власних збитків.

– О, на мові розумієш, – пробухкотіла собі під ніс. – У порівнянні з прибуттям це майже свято на моїй вулиці... Гоу вперед! – рішуче смикнула підборіддям.

Першим моїм бажанням було – виставити нахабну Шубу за шкірку із салону. Але вона здавалася кумедною, а часу в мене було предостатньо…

– Яка хоча б назва готелю? – хмикнув я, повільно продовжуючи рух авто.

Шуба знову закряхтіла, нишпорячи по своїх кишенях, і незабаром пред'явила моєму зору зім'ятий клаптик паперу.

– Джол… Гол… гол-ден бич… ре-зорт… – по складах все ж видавила з себе. – Ха! Ну й вигадали, – раптом розвеселилася, а потім строго попередила: – По дорозі можеш нічого не розповідати, я і так все знаю.

Від несподіванки я тільки й руками розвів. Ох і дивна Шуба.

– Про що не розповідати? – з'ясовував про всяк випадок, не сподіваючись, щоправда, на зрозумілу відповідь.

– Про країну можеш нічого не розповідати, я і так все знаю, – анітрохи не зніяковіла вона.

Не Шуба, а якесь джерело дурниць і сумбурних висловів. Менш за все я збирався базікати з нею про країну, в котрій провів ненабагато часу довше.

– Прям-таки все знаєш, – посміхнувся мимоволі.

– Так, все, – продовжувала вона рішуче. – Я достатньо перечитала та передивилася. Сама можу оглядові екскурсії проводити… без будь-яких збиваючих з пантелику історичних домислів.

– І в чому ж суть історичної достовірності? – намагаючись не зареготати, запитав я.

Шуба оцінюючи зміряла поглядом. Скоріш за все вона не вважала мене вартим посвяти в свої інтелектуальні вимізкування, але побалакати хотілося ж. Шуба зітхнула:

– Склярова знаєш?

– Кого? – розгубився я.

– Андрія Склярова. Його у більшості документальних передач можна побачити.

– Це той, що все до інопланетян зводить? – пригадав я, не загострюючи увагу на слові «знаю». Так я і Президента знаю. Але чи знає мене Президент?

Спосіб мислення самої Шуби, вочевидь, був дуже подібний логіці дитини, яка, граючи у схованки, заплющує очі і вважає, що її ніхто не знайде, бо сама вона нікого не бачить навкруги… Щоправда, в цей раз сталося з точністю до навпаки: Склярова Шуба колись чудово розгледіла…

– У нас з ним своє бачення ситуації, – повідомила вона поважно.

Ну звісно. Цього і треба було очікувати. Як я відразу не здогадався.

– Я ось ще лезо вставлю, – вирішила вона добити мене остаточно. – І питання знято…

– Яке лезо? – видихнув я.

– Ти взагалі телевізор дивишся? – обурилася Шуба. – Розвиваючі передачі, документальні фільми… що там ще?

Вона знов невдоволено зітхнула і напружено засопіла. Але, підібгавши губи, вирішила продовжувати:

– Подейкують, між плитами пірамід неможливо проштовхнути лезо бритви… Але ж проштовхувати можна-то по-різному! Раптом вони не дуже старалися? А я ось сильно постараюся… І якщо вже я не пропхну, то й ніхто не пропхне… тут як пити дати… Тоді теорія доведена і обговоренню в наступному не підлягає.

Шуба, вкрай задоволена собою, витріщилася у вікно.

– А ти кандидат історичних наук? – вже не намагаючись стримувати регіт, запитав я.

– За професією я консультант, – зручно не помітила глуму Шуба.

– А-а, – протягнув я. – Зрозуміло. Вивалюєш своє авторитетне нікому не цікаве судження, коли не просять.

Шуба фиркнула і з прищуром прийнялась свердлити мене поглядом.

– А ти вважаєш, що це надто легко? Мати відносно всього своє власне судження? Та ще й вміти сформулювати його? Це тобі не баранку крутити…

– Так, судження стосовно пірамід я вже почув, – розлютившись, парирував я. – Теж мені історична достовірність. Найкращі розуми світу століттями намагаються дійти правди, а виявляється розгадка криється в тому, чи зможеш ти з дурної голови проштовхнути лезо. Можливо, і пропхнеш. Я цьому не здивуюся. Ти ось валізу з переднього на заднє місце проштовхнула. Вже рівень, не дай боже кожному.