Глава 1

Я сидів за кермом і з задоволенням розглядав усе навкруги. Африка! Січень місяць… Дома хуртовина й кучугури. А тут сонце. І пальми. І відпочивальники в футболках та шортах. І багато-багато яскравих кольорів. Таке відчуття, буцімто в раю.

Мені все завжди давалося нелегко: навчання, підробіток… я б сказав, що і саме життя. Важко хлопцеві з села потрапити до вишу в великому місті, та ще й на престижну спеціальність «Програмування», якщо в сільській школі з розрахункової техніки був лише старий радянський калькулятор серії МК. Ще важче – належно навчатись, коли всі довкола «такі міські». Нічого – подолали, впорались. Після закінчення університету навіть була можливість знайти роботу за отриманою спеціальністю в місті, але додала нових труднощів відсутність власного житла. Тому я вирішив повернутися додому, в глушину. «Почати звідки й починалося». Як кажуть мудрі люди, пригодитись там, де народився. І хоча тим самим програмістом відразу влаштуватися не вдалося, то ось системотехніком на підприємство в районному центрі взяли залюбки. Нарешті зазирнуло і на мою вулицю свято: робота-щастя, не бий лежачого (особливо у порівнянні з «працею дитинства» на городі), оплачували її більш ніж достойно, так ще й відрядження до Африки підвернулося. Начебто «обмін досвідом та налагодження міжнародної співпраці».

Про це я думав, сидячи в орендованому авто, з обережністю та нетерпінням звикаючи до суміші пряних запахів нової країни, бензину, сонця та передчуття пригод. Поспішати не мало сенсу: праця починалася тільки наступного дня, помешкання вже було винайнято. Тож я просто відпочивав після виснажливого перельоту, спостерігаючи, як біля центрального входу до аеропорту товчуться представники туроператорів, відпочивальники та місцеві працівники малого бізнесу. Усе гармонійно в своєму хаосі та метушні… Допоки на очі мені не трапилося… ЦЕ?

Хм… Взагалі-то дівчина була гарна: струнка, фігуриста. Можливо, трохи повнувата як на сучасні стандарти, однак саме в моєму смаку… Якби не одне "але". Дівчина була в шубі… Ні, не так… Вона була в ШУБІ!!! В Африці! Де навіть узимку в світлу пору доби стовпчик термометра не опускається нижче двадцяти, ця панночка «вигулювала шубку». Стояла пухнастим полярним ведмедем посеред галявини. А це вже навіювало думки якщо й не про розумові здібності, то про сутність самої «носійки» точнісінько. Тобто любить увагу, епатаж, гроші і себе… Тобто тобі, Сашко, тут нічого не світить. Залишається тільки дивитись, дивуватись, посміхатись, спостерігаючи кумедненьку картину. Бо заради спантеличених поглядів або красивого фото шубу в спеку натягне мало хто. Серед моїх знайомих, принаймні, таких бовдурів не було. На малій батьківщині, у селі, – стовідсотково. Я взагалі, м'яко кажучи, не розумів оцих homo selfieus, які фоткаються на кожнім кроці, й заради успішного знімку йдуть іноді на таке, на що я погодився б хіба добряче прийнявши на груди чи під дулом пістолета. Коли дівчата – ще пів біди, але ж останнім часом все більше таких хлопців. Для мене то дуже дивно.

Але це все просто думки… Дівчини в мене не було та найближчим часом і не планувалося. На першому місці для мене стояла кар'єра та фінансове становище. Тому сам собі дав вказівку: припинити витріщатись і почати рухатись.

Різкий скрегіт гальм висмикнув мене з низки власних думок. Витягнувши шию, я побачив, що навколо «селфістки» збирається натовп. Поруч – схоже, автомобіль і людина на землі. Ну звісно, як завжди, місце аварії притягло до себе масу «співчуваючих». Але мене це не обходило, я ніколи не був шанувальником чужих трагедій. Тому, увімкнувши першу передачу, повільно почав рухатися в бік виїзду з аеропорту. Тим більше, траєкторія руху якраз пролягала повз цей «цирк для зівак», тож я планував детально роздивитися як саме місце подій (раптом комусь знадобиться допомога), так і з метою власного хорошого настрою – цю «клоунесу в шубі».

***

Так чудово все починалося. Таємнича країна чекала на мене. Країна, яку з дитинства я мріяла відвідати, перечитавши купу книжок та журналів, передивившись сотні фільмів.

Єгипет! Манливий і нерозгаданий. Повен таємниць і домислів.

Крім цього, тут чекав на мене Він. Перспективний та серйозний… навіть солідний. Мрія кожної дівчини. Наш недовгий роман обіцяв перерости в дещо важливе, на що я дуже, до речі, сподівалася.

Тож я перебувала в надзвичайно натхненному настрої, сходячи з трапу літака. Пів години шляху, і Він зустріне мене в розкішному готелі, де ми проведемо десять чудових днів разом: він, щоправда, з відривами на роботу, я – суцільно занурена у відпочинок та розваги.

Забравши валізу, рушила до виходу. Трохи покрутилася, зробивши кілька фото. Собі на пам'ять, подружкам – на заздрість.

На виході краєм ока помітила чоловіка, який зосереджено розмірковував над планшетом… Працює, напевно. Бізнесмен! Можливо, навіть європеєць. Безсумнівно! Точно – європеєць. Наш би не працював. Дурнів нема.

Вирішила зробити селфі так, щоб «важнюк» буцімто дивним ненароком потрапив у кадр. Немовби зо-о-овсім випадково, але дивіться, люди, який рівень відпочивальників. І я. В шубці – ех, не встигла скинути… Усе ж таки січень місяць, а я ось на море вирішила «злітати». Ніби втомилася, хочу себе побалувати. Загалом, тема фото розкрита… і така.

Довго пристосовувалася, зробила кілька фото. Щоб і я найвигідніше, і європеєць порозбачливіше. Вже й він почав не зовсім доброзичливо поглядати в мій бік, навіть, здається, відвертати обачливо екран планшета. Негарно. Може, звісно, в нього там зведення якісь, угоди… Прям-таки! Бачить же, що перед ним не хтозна хто – дама серйозна… Та й у зведеннях я нічогісінько не тямлю. Не моє. Не царська, так би мовити, справа. Я можу підказувати-радити. Консультант я. І за фахом, і по життю. А у цифри витріщатись терпіти ненавиджу й не буду. Хоча... якщо дядько від планшету відволікся, хай нарікає сам на себе, адже буде залучений до процесу фотозйомки.