17. Повір мені!

17. Повір мені!

Дівчина вбігла до своїх покоїв, прошмигнула до спальні і забігала по кімнаті. Увімкнула магічний нічник, що тьмяно блимнув, вихопивши з темряви її перекошене від страху та занепокоєння обличчя…

Ні про який сон вже не йшлося. Чи ж зможе вона спати, коли знатиме, що з хвилини на хвилину заявиться той огидний паскудник Проспер?! Розбещений, пихатий, напевно, не звик отримувати відмов від жінок. Адже був вродливим чоловіком, котрий знав собі ціну, знав, що подобається представницям слабкої статі. Та й багатий до того ж. Нечувано! Він пропонував їй, Емільєтті, за ніч із ним цілий тижневик! Та, звичайно, ні за які гроші світу не буде вона з ним, неприємним типом, котрий принижує людей. Та куди там! Він її й за людину не вважав! Так, за засіб задоволення своїх хтивих потреб! Покидьок! Мерзотник!

Та й герцог Орельян не кращий! “Скажи мені, хто твій друг - і я скажу хто ти!” - згадала дівчина відомий крилатий вислів. Забурмотіла собі під ніс щось невиразне, почала гарячково перебирати речі на маленькому столику при стіні.

Так, слід було захиститися! Хоч чим-небудь! Але в кімнаті та й, наскільки Емільєтта пам'ятала, у вітальні, не було нічого колючого, гострого, важкого… Хіба що стояла на столику не дуже велика кришталева ваза для різних дрібничок. Була із досить товстого скла, але вона, швидше всього, не зможе стати справді захисною зброєю для дівчини.

Втікати! Ця думка теж відвідала Емільєтту. Дівчина підбігла до вікна: високо!

Це був третій поверх і місяць яскраво освітлював майданчик перед вхідними дверима, стежку, обрамлену айстровими клумбами, високі дерева парку і вдалині, за воротами, темний силует карети, якою, напевно, приїхав Проспер…

Знову згадавши про цього покидька, Емільєтта схопилася за щоки, які аж пашіли від нервового збудження. Згадала, що вуаль так і залишилася в кабінеті Орельяна, а також, що вона непристойно роздягнена: халат і нічна сорочка!

Треба вдягнутися, бо про сон можна забути! Емільєтта швидко кинулася до шафи і почала натягувати свою сукню. Звичайно, вона не зможе заснути, коли знатиме, що цей покидьок захоче прийти сюди! Крім того, раптом її, наче облили холодною водою, - Яретта! Сестра спить і нічого не знає й не відає! А той мерзотник може причепитись і до неї! Що ж робити? Думай, Емільєтто, думай!

Усі її думки розбивалися об згадки про магію. Проспер володів нею. Напевно, не такою сильною, як Оральян, але все одно зумів вплинути на її свідомість, підкорити. А отже, вона не зможе опиратися. Так, захисний артефакт справді необхідний! Проте зараз його немає! Що ж робити?

І тут в спальню тихо постукали!

Емільєтта аж підскочила від жаху! Заметушилася, сахнулася до вікна, потім вернулася, кинулася до столика, все-таки схопила кришталеву вазу, розсипавши на стіл та під ноги якісь дрібнички, знову підбігла до вікна. Ваза, хоч і була важкенька, але все одно смішна в її руках. Але більше нічого не було під рукою…

Двері прочинилися, і дівчина розширеними від жаху очима подивилися на того, хто увійшов до кімнати… Сполоханою мишкою забилася в куток біля вікна…

Проте це був не Проспер, а герцог Орельян. Роззирнувшись по кімнаті, він ковзнув поглядом по підлозі, де валялися розсипані речі з вази, по ліжку, яке було розстелене і на ньому лежали жужмом халат і нічна сорочка Емільєтти, і аж потім зиркнув на вікно. Помітив дівчину, котра майже забилася за штору, перелякано стояла там зі своєю кумедною вазою.

- Емільєтто, - сказав раптом герцог тихо, майже шепочучи. - Я прийшов…

Він ступив крок до вікна, і дівчина зашипіла:

- Не підходь! Не підходь! Іди геть!

- Не бійся, - тихо промовив Орельян. - Я хочу просто поговорити. Я.., - Орельян був не схожий сам на себе. Голос його був стурбований і співчутливий. Таким дівчина його ще не бачила.

- Я прийшов.., - чоловік наче підбирав слова, щоб пояснити і не злякати дівчину ще більше, адже бачив її стан. - Розумієш… Не знаю, як це сказати… Проспер… е-е-е… дуже неприємна людина… І все те, що він шепотів тобі в коридорі.., - Орельян відвів погляд. - Я все чув. Знаю, що він тобі говорив і що обіцяв навідатися пізніше. Зараз він має пізню вечерю, а я відійшов на кілька хвилин…

- Ти чув? - дівчина почервоніла. - Але як? Той покидьок шепотів мені на вухо! - здивувалась дівчина, а потім гнівно сяйнула очима. - І він вплинув на мене магічно! Я не могла опиратися! Які ви обидва мерзотники! І ти, і твій друг! Два чоботи пара!

Орельян опустив голову, наче йому було соромно від її слів і нестерпно бачити дівчину в такому стані, злу й перелякану. Почав пояснювати:

- На цей маєток накладено спеціальне прослуховуюче заклинання, котре активується після опівночі. А вже давно за дванадцяту. Якщо я захочу, можу чути все, що відбувається у моєму маєтку: кожен стук, кожен шепіт, кожне слово. Така особливість цього магічного заклинання. Розумієш, виникли колись певні обставини, які змусили накласти це заклинання на мій дім… Коротко кажучи, на мене полюють вбивці. Вже давно.., - побачивши здивований вираз обличчя Емільєтти, герцог посміхнувся і став раптом зовсім іншим, не таки злим і недобрим, яким дівчина його бачила досі. - Та про це я не хочу говорити… І саме тому я почув усі слова, які говорив тобі Проспер. Перш за все, хочу попросити вибачення в тебе за того бовдура. Звичайно, я не допущу насильства в своєму домі! Але й сваритися з ним я не... Розумієш… Я… Я не можу його виставити за двері… Він мені потрібен. Ми повинні лишатися друзями. Поки що. Є певні плани й наміри.., - тут Орельян зупинив себе, не захотів розповідати далі, а просто хотів пояснити, чому він зараз тут. - Розумієш, Емільєтто, я прийшов зараз сюди, щоб…