13. Приємно познайомитися!

13. Приємно познайомитися!

- Із нею все добре, - буркнув Тобільє, проходячи далі до спальні і вкладаючи дівчину на щойно застелене служницями ліжко. Поряд на столі поставив великий кошик, у якому Яретта зберігала свої нитки та вишивки. - Трохи її приспав, бо ставила багато запитань і почала сваритися зі мною. Я їй спочатку все спокійно пояснив, сказав збиратися, а вона й каже, що не ходить. Мовляв, сам збирайте мою вишивку, кошик і ще щось там назвала. А коли почула, що ти їдеш з герцогом у форт Жарміньї, то почала репетувати, що там небезпечно, війна, майже лінія фронту і тому подібні речі… Коротко кажучи, вона прокинеться десь через пів години, - Тобільє пройшов до виходу. - О шостій ранку карета від'їжджає від маєтку. Щоб були готові. Бо якщо запізнимося на швидкун, то наступного чекати аж два дні! Все. Я пішов.

Тобільє вийшов за двері, Данні з Терезою, зацікавлено позиркавши на Яретту, пішли в іншу спальню, стелити постіль там, а Емільєтта сіла біля сестри на ліжко і видихнула більш спокійно. Все-таки вона домоглася свого. Сестра поруч.

Дівчина взяла її за руку і погладила. Схлипнула. Із цим схлипом випурхнув із Емільєттиних вуст весь розпач і біль, який вона тамувала в собі. Адже навіть забороняла думати увесь цей час, що може бути розлучена із сестрою. Яретта не вижила б у цьому страшному місті, де той, хто не має грошей, роботи, підтримки, опиняється на самому дні. Вона, може, ще трохи заробляла б своїми вишивками хоча б на їжу, але й це сумнівно. А час би йшов. І за рік її б не стало.

Адже невідомо, що було б із нею, Емільєттою, протягом цього року. Може, вона б загинула у тому форті, куди вони поїдуть завтра. І ніхто б не купив сестрі часу для життя. Вже не говорячи про лікаря.

Дівчина відкинула страшні думки про можливий перебіг подій, які могли б відбутися, якби Орельян не дозволив їй взяти з собою сестру. Навіть думати про це не хотілося.

Цікаво, чому він погодився? Невже пожалів Яретту? Та ну, такі люди, як він, не мають жалості. Думають лише про гроші, титули, задоволення власних забаганок. Напевно, правильно той його дядько-опікун не віддає йому його статки. Розтринькав би все на розкішне життя… А скільки в нього часовиків! Тоді, при першій зустрічі, років на сім-десять тримав у своїй долоні. Якби їх - та сестрі Яретті! Не думала б тоді вона про час, а заробляла б гроші вже на лікування.

Емільєтта знову зітхнула. Почула, як вийшли з покоїв дівчата-служниці, але сиділа й далі біля сестри. Та все не прокидалася. Спала. І розбудити неможливо, бо магічний сон минає сам. Видно, снилося Яретті щось приємне, бо навіть посміхалася уві сні.

Емільєтта вкрила сестру ковдрою, вкотре радіючи, що та поряд, і пішла до вітальні. Посмикала вхідні двері. Але марно сподівалася, що служниці забули замкнути їх. Тоді стала біля вікна, відкинула вуаль, котра все ще прикривала обличчя, і почала розглядати в шибку закинутий парк, який вже починав готуватися до осені. Деякі дерева плямисто жовтіли, кущі стирчали голими гілками, а яскраві клумби біля входу до маєтку (покої Емільєтти якраз були над вхідними дверима) цвіли пишними різнокольоровими айстрами. Гарно було. Хтось у маєтку любить ці квіти, бо понасіював їх дуже багато.

Скрип дверей за спиною змусив дівчину здригнутися, бо вона глибоко задумалася, розглядаючи клаптики айстрових клумб, що тягнулися вздовж стежини до під'їзних воріт. Емільєтта обернулася, щоб поглянути, хто прийшов, і мало не скрикнула.

На порозі стояв монстр. Залізний, високий, метрів зо два висотою, магомехан. Був людиноподібний, бо мав дві руки і дві ноги. І голову. Лише це й робило його схожим віддалено на людину. Все інше: і два лікті замість одного, і широкий бочкоподібний торс, що складався з численних опукло вигнутих прутів, схожих на ребра, і круглі, на пів обличчя (якщо це можна було назвати обличчям!) скляні очі-окуляри, і широка щілина рота, повного дивних шестерень замість зубів, і плескатий зріз циліндричної голови й відсутність вух - все це було зовсім не людським! Страшним! Незвичним! Навіть огидним!

Але дівчина стримала перестрашений крик, готовий зірватися з її вуст. Мовчки дивилася розширеними від жаху й здивування очима на це дивне створіння і мовчала. Потім дуже пошкодувала, що відгорнула з обличчя вуалетку, бо не хотіла, щоб ця істота бачила її переляк, котрий, напевно, як не ховай, все одно проступив на обличчі. Емільєтта вже здогадалася, що це той Хрущ, про якого теревенили служниці.

Монстр ступив крок до кімнати, за ним заклопотано увійшла управителька Розалія.

Все-таки Емільєтта взяла себе в руки, швидко опустила вуалетку на обличчя і аж тоді тихцем перевела подих, бо зрозуміла, що увесь цей час не дихала. Так, перше враження цей Хрущ справляв неприємне і кошмарне.

- Де твоя сестра? - спитала управителька. - Це Хрущ, магомехан, - вона кивнула на залізного монстра. - Він буде супроводжувати її завтра в поїздці.

- Доброго дня, Хрущу, - знайшла в собі сили привітатися Емільєтта. - Приємно познайомитися!

Управителька глипнула на Емільєтту здивовано й розсміялася:

- Не думаю, що це взаємно, правда, Хардьєне?

Магомехан не рухався, лише вогники всередині його круглих очей-окулярів почали сяяти сильніше. А може, це Емільєтті лише здалося?

- Йому потрібно побачити її розміри, - промовила управителька Розалія.

- Які розміри? - здивувалася Емільєтта.