11. Ми поїдемо разом

11. Ми поїдемо разом

Фаб’ян вийшов із кабінету Орельяна разом із Емільєттою. За дверима трохи віддалік у коридорі стояли Тобільє та Данні. І дівчина чомусь подумала, що якби була на їхньому місці, то точно б підслуховувала, про що говорить хазяїн із неочікуваною та раптовою дружиною, яка впала всім на голови. Та ще й помилковою! Напевно, весь маєток гуде від цієї приголомшливої новини.

- Це наші слуги. А тепер формально й твої, - сказав Фаб'ян, підійшовши до слуг, - Тобільє, віддай дівчині гроші, котрі їй обіцяв герцог. 

Тобільє мовчки витягнув із кишені гаманець і простягнув Емільєтті, схилив голову в легкому поклоні. А очі крізь круглі товсті окуляри колючими голками пронизували наскрізь. Дівчина швидко схопила гаманець і стиснула в руках. Якщо вже терпіти все це, що відбувається навколо неї, то за гроші. Тим більше, для Яретти багато чого треба купити…

- І підготуй карету, - продовжував тим часом Фаб'ян. - Треба буде поїхати в одне місце. Зараз же. Яка твоя адреса? - звернувся до Емільєтти. Та швидко назвала адресу їхнього будинку. - Запам'ятав? Туди й поїдеш! Там живе ще одна така.., - старий слуга скосив очі на дівчину, але все-таки не використав негативного слова, яке, відчувалося, так і хотіло зірватися з його вуст, натомість сказав зовсім інше. - Там живе сестра Емільєтти. Привезеш її сюди. Якнайшвидше. Буде опиратися - знаєш, що робити.

Тобільє мовчки кивнув.

Емільєтта раптом зрозуміла, що на її сестру Тобільє, напевно, теж вплине своєю гидкою магією, як на неї сьогодні. Щоб не опиралася. Але ж вона… Дівчина хотіла пояснити, що сестра не може ходити, що… Але Фаб'ян і слова не дав сказати, говорив знову, глипаючи роздратовано на слуг і на неї заразом. Напевно, все-таки тут, у маєтку, головним серед слуг був саме Фаб'ян, а не управителька, подумала Емільєтта. І її здогадка підтвердилася наступними словами старого слуги: 

- Де Розалія? - строго спитав Фаб'ян у служниці Данні. - Вона мені потрібна терміново. Поклич її, - дівчина зробила кніксен і побігла по коридору ліворуч. Туди ж попростував і Тобільє. - Ходімо, - звернувся Фаб'ян до Емільєтти і повільно пішов коридором праворуч.

- Я, - зважилася спитати Емільєтта у чоловіка, котрий здавався їй не таким злим і жорстоким, як Орельян, - я хотіла запитати. А триденник? Зовсім про нього забула. Можна мені його повернути?

Коли Емільєтта отримала в руки від Тобільє гаманець, то раптово згадала і про свій нещасливий триденник, заради якого вона й прийшла сюди, у цей кошмарний маєток. І який став причиною таких радикальних і неприємних змін у її житті. Але зараз повертатися знову в кабінет Орельяна зовсім не хотілося. Їй був неприємним цей чоловік.

Фаб'ян глипнув на неї скоса, потім порився в кишені й дістав річник, протягнув дівчині. Вона впізнала малюнок на круглому жетоні: одиничка, схожа на стрілку годинника.

- Вистачить? - спитав він, насмішкувато глянувши на Емільєтту.

Та аж сахнулася від його долоні.

- Ні, ні! - вигукнула вона й замахала руками. - Це надто багато! Мені чужого не треба! Просто поверніть мій триденник!

Фаб'ян гмикнув у вуса, пильно ще раз глянув на дівчину, наче побачив уперше, але нічого не сказав, рушив далі, а  вона пленталася поруч, роздумуючи над тим, що, напевно, триденнику вже все, гаплик. Не побачить його більше.

-  Я пошукаю потім, - сказав Фаб'ян. - Поверну, не хвилюйся. Хай Орельян зараз трохи заспокоїться. Він дуже гарячкує через усі ці перипетії з переїздом, шлюбом, парі… Взагалі він не такий поганий, але життя привчило його нікому не довіряти і всіх підозрювати… Ти теж… Дався тобі той триденник! Сиділа б зараз вдома і не каламутила б тут воду… Якби не прийшла, то все було б добре…

- Я ж не хотіла! - скрикнула Емільєтта, спускаючись за старим слугою по широких сходах на перший поверх. - Час дуже важливий для моєї сестри. Її торкнувся Пагон. Тому ми повинні купувати ці жетони, щоб вона жила. Я просто повинна була його забрати...

Згадавши про сестру, дівчина раптом наважилася прояснити ситуацію. Почала говорити швидко, щоб не забути:

- Мою сестру звуть Яретта. Вона не ходить, бо пошкодила ноги, коли Часотрус зруйнував наш будинок. Треба, щоб поїхав хтось сильний, зміг її перенести в карету. І краще я напишу записку, поясню їй все. А Тобільє зі своєю магією злякає її… Вона…

- О, Розаліє, проведи дівчину у виділені для неї покої і замкни там. Завтра нам перед відправленням не треба ще пригод і пошуків втікачки! - Фаб'ян наче й не чув того, про що говорила Емільєтта. Він якраз побачив управительку, котра, як і вранці, вся в чорному з білим фартушком та гребінцем у волоссі, поспішала до них. Здалася зараз Емільєтті схожою на пташку галку, манірну та холодну. - Приведіть також її в порядок, підготуйте все для мандрівки швидкуном. І буде ще одна дівчина. Сестра Емільєтти.

Розалія глипнула на Емільєтту і перепитала:

- Емільєтти?

- Так, цю панянку саме так звуть. Ставтеся до неї шанобливо, все-таки дружина Орельяна, хоч і на папері, формально. Так от. Буде ще одна пасажирка. І тому доведеться з собою взяти Хруща. Він ще справний?

- Хруща? - в управительки полізли очі на лоба. - Навіщо? Він давно законсервований в підвалі маєтку. Навіть не знаю, чи він на ходу. Якось не було потреби…

- Розаліє, я не питаю про потребу! - підвищив голос Фаб'ян. - Підготуйте Хруща! І дівчат, коли привезуть другу! Сестра теж їде з нами! Буде не троє, а четверо пасажирів! І взагалі, я втомився від усіх цих сьогоднішніх подій! Займися і ти якоюсь роботою! - вже кричав Фаб'ян. - Зранку виїжджаємо. Всі щоб були готові. Все.