6. Не та

6. Не та

- Звичайно, дядечку! - вигукнув Орельян, аж підстрибнувши на місці від нетерпіння, наче чекав цього запитання від свого дядька і воно нарешті прозвучало. - Можеш познайомитися! Кохана моя дружино, - весело й з ноткою єхидства звернувся він до Емільєтти, котра все так само не могла вимовити ні слова. - Зніми свою вуаль! Познайомся й ти з моїм рідним дядьком герцогом Родасьєном з роду Саньє Жофред, а на цей період мого життя ще й опікуном!

Емільєтта стояла стовпом і нічого не робила, бо магія не дозволяла їй. Можливо, Орельян забув, що вона під магічним впливом, а може, просто його смикала нетерплячка, але чоловік раптом роздратовано ступив крок до своєї нареченої і схопив обруч, котрий тримав на її голові вуаль. Стягнув його з голови бідної дівчини і відкинув геть. Обруч покотився по кам'яній долівці і служниця Данні поспішила його підібрати.

Орельян же рвучко смикнув вуаль і зірвав її з голови своєї новоспеченої дружини.

Невідомо, хто був здивований більше, його дядько Родасьєн, сам Орельян чи Фаб'ян, котрий теж перебував якраз поруч із нареченими.

Всі троє вирячилися на Емільєтту, котра під магічним впливом стояла спокійно, нерухомо, лише очі видавали її переляк та протест, котрий вона не могла висловити. 

- Орітанка?

- Жебрачка?

- Злодійка?

Всі три слова одночасно вихопилися з вуст трьох чоловіків, присутніх на церемонії.

Орельян здивувався, оскільки очікував побачити зовсім не ту жінку, з якою домовився про укладення шлюбу. Навіть аванс вчора заплатив.

Вони з Фаб'яном, його особистим старим слугою, котрий знав чоловіка ще маленьким хлопчиком і той, буквально, виріс в нього на руках, вчора після пам'ятного для Емільєтти інциденту біля калюжі ще трохи прогулялися околицями столиці, поки не дійшли, куди їм було треба. І якраз та зустріч з брудною жебрачкою наштовхнула молодого чоловіка на чудову, як він вирішив, думку: одружитися з жінкою із самих низів великого міста, повією, біднячкою та відкинутою пристойним суспільством жінкою. І все це заради того, щоб насолити своєму ненависному опікуну, дядьку Родасьєну. Чомусь вчора та ще й сьогодні зранку ця ідея здавалася просто чудовою. Адже Орельян шалено, до почорніння в очах ненавидів свого дядька!

Причина такої ненависті була проста: дядько Орельяна був убивцею його батьків.

Цю страшну історію, котра відбулася на його очах, ще коли він був маленьким хлопчиком, чоловік намагався ніколи не згадувати, але саме тоді він і поклявся помститися за смерть рідних людей. І робив це при будь-якій нагоді, якщо така траплялася. Із милого й тихого хлопчика він перетворився на монстра.

Так сталося, що довести причетність герцога Родасьєна до смерті батьків Орельяна не міг ніхто. І саме тому його й призначили основним опікуном сироти. Це ще більше розізлило хлопця у свій час. Адже його сім'я була неймовірно багата, а доступ до грошей, за законом, він міг отримати лише досягши п'ятдесяти років без додавання часу життя. Так, в законах королівства Фарбон враховувалися всі нюанси щодо додавання років життя.

П'ятдесят років! Це було таке далеке майбутнє! А дядько жив і насолоджувався життям зараз. Орельян псував життя герцога, як міг: влаштовував публічні скандали, неприємні інциденти, сутички зі охоронцями порядку, щоб осквернити ім'я герцогів Саньє Жофред. І хоч сам носив це прізвище, йому було байдуже - головне, що дядько брався за голову, вичитував молодому ловеласу, сварився з ним, шалено гнівався, але зробити нічого не міг. Хіба що обмежити хлопця в грошах. Що він і зробив після чергового гучного скандалу. Тепер Орельян отримував невелику щомісячну суму, якої ледь вистачало на їжу. 

Та чоловік не впав у відчай. Він почав грати на гроші та час у підпільних казино столиці. І часто, до речі, вигравав. Фортуна покровительствувала молодому бевзю, який ходив у її улюбленцях. Своїм захопленням азартними іграми теж доводив дядька до сказу і неймовірно радів цьому.

Одне тільки було поганим: Орельян поступово перетворювався на того, роль кого спочатку тільки грав. Маска ловеласа та покидька, яку він приміряв на себе в надії дратувати герцога Родасьєна, поступово, образно кажучи, приростала до його обличчя.

Старий слуга Фаб'ян, котрий єдиний був посвячений у таємницю Орельяна про помсту, дуже хвилювався через це, адже бачив, що його хазяїн і справді стає схожим на мерзотника, дуже вже глибоко й ретельно вживається в роль, і йому, здавалося, було в ній комфортно. Фаб'ян намагався говорити про це з Орельяном, але той лише махав рукою і сміявся.

- А може, я таким і є, Фаб'яне? - говорив він. - Я сам себе не знаю. Чи я добрий і справедливий, чи злий і підступний? Адже це одне й те ж саме, по суті, якщо я спрямовую свою мстиву енергію на дядька Родасьєна. Я добрий і справедливий, бо хочу звільнити світ від такого мерзенного типа. І також я злий і підступний, бо мої дії саме такі. Гм. З якого боку не подивись - я завжди маю рацію!

Чи гарною ідеєю було одружитися з покидькою суспільства, Орельян усвідомив лише зараз.

Виявилася, що наполовину. Наполовину гарною, бо дядько зараз був у шоці. Схопився зі свого крісла, котре притягнув навіть у кам'яний храм, тим самим підкреслюючи свій статус герцога, адже тільки вони могли “сидіти в присутності королів і богів” (так образно було записано у законах королівства). І обурювався, щось там кричав, бризкав слиною… Це, певною мірою, радувало Орельяна… Зміг. Дістав. Вивів із себе. А останнім часом це траплялося все рідше.