5. Дружина

5. Дружина

Емільєтта все відчувала й бачила якось пригальмовано, наче в тумані. І думалося повільно, так, наче думки потрапили в тягучий мед і вона не може їх контролювати, вони розпливалися разом із мозком у безформну масу. Дівчина чудово все усвідомлювала, а от самій відреагувати якось на ту жахливу ситуацію, котра зараз склалася, не могла. 

Вона ще тоді, у палаці, зрозуміла, що її прийняли за якусь іншу людину. Почали одягати дивний весільний наряд, якого вона ніколи не бачила. Дівчина спробувала пояснити все, розказати, що це не так... Але та пані, напевно, управителька в палаці, зовсім нікого не слухала, тільки бігала сполохано по кімнатах, як курка з яйцем, і командувала. І в її очах була паніка, коли згадувала про того Орельяна, до якого прийшла за триденником Емільєтта. Напевно, страшенно боялася його.

А коли вона покликала Тобільє і він знерухомив Емільєтту, тоді й взагалі слова не можна було вимовити. Точніше, не хотілося. До всього стало якось байдуже, наче весь світ сповільнився і почав жити окремо від дівчини, а вона окремо існувала, в отій тягучій медовій патоці.

Служниці одягнули її у велику білу сукню, натягнули просто поверху її коричневої, на голову наклали широку й велику вуаль. Емільєтта й сама погано крізь неї бачила, а її обличчя точно ніхто не міг би роздивитися. Проте вона добре розгледіла пана Орельяна, котрий чекав її біля кам'яного храму. А потім у храмі ще й іншого чоловіка впізнала. Здається, його звали Фаб'яном…

Тут же стояв поважний жрець у довгій туніці і знаходився ще один чоловік. Його обличчя Емільєтті смутно було знайоме. Наче вона його десь бачила, чи колись знала, а потім забула. Цей чоловік сидів у кріслі, поруч із ним знаходилися двоє охоронців, які пильно стежили, щоб ніхто не наближався до їхнього підопічного ближче, ніж на два метри. Біля цього чоловіка стояв ще один стілець, простіший, але теж зручний. І на ньому сиділа відданиця.

Лише коли вони увійшли до храму і слуга Тобільє підвів Емільєтту до вівтаря, а служниця Данні поправила вуаль їй на голові й вони обоє відійшли вбік, аж тоді Емільєтта змогла побачити відданицю. Адже досі дивилася тільки на пана Орельяна, котрий зовсім не змінився, все так же кривив губи, хмурив брови, дивився зверхньо й зневажливо, але вже причиною цієї зневаги була не вона, Емільєтта, а той високоповажний пан у кріслі.

Яка причина такої неприязні, було незрозуміло. Але Емільєтті було нецікаво, бо вся її увага прикипіла до відданиці.

Вона була одягнена в довгу і дуже красиву сукню, сиділа вальяжно, непристойно опершись об спинку крісла й закинувши ногу на ногу. Знехотя махала віялом, яке прикривало половину її деформованого обличчя. І рука, котрою вона тримала віяло, була стара, поморщена, рука старої бабці, на відміну від другої руки - молодої, з гарною шкірою і манікюром. Відданиця тримала в цій, молодій руці, яблуко і коли відкушувала його - тоді віяло опускалося і з'являлося все її лице - половина якого була молода і вродлива, а друга половина - стара і зморшкувата. Вона була огидна, але викликала у Емільєтти не гидливість, а лише жалість.

Шкода було цю молоду дівчину, котра погодилася віддати своє життя в обмін на багатство й покровительство багатого вельможі, тепер її офіційного хазяїна. Адже відданицями чи відданцями ставали лише добровільно. З власної волі. Хазяїн і такого типу найманці підписували угоду на певний період із різними умовами, вигідними для обох сторін. Життя та час цієї відданиці тепер належало виключно хазяїну.

І якщо у крамничках часу можна було купити час і просто додати його до основної протяжності свого життя, але людина все одно старіла, хоч і дуже повільно, то час, який магічно забирали хазяї у своїх підопічних, відрізнявся від звичайного.

Разом із ним господарям поверталася молодість! Натомість відданці поступово старіли. І коли всю молодість вони проживали і віддавали хазяїну, то хазяїн купував їм час для подальшого життя і відпускав. Так, вони могли жити далі багато років, але наполовину старими людьми. Отакий дивний магічний обмін.

І дуже дивно проходив цей процес віддавання молодості. В людини починала старіти лише половина тіла. Неначе сама природа і час знущалися, насміхалися над тими, хто пожертвував своєю молодість заради грошей. Щоб кожен із них бачив і пам'ятав, яким був раніше, ставши до дзеркала правим боком, молодим і вродливим. Лівий же бік завжди був зморшкуватим і страшним. Ці люди були і нещасті, і по-своєму щасливі. Адже могли жити довго, заробивши таким чином грошей, але ось так, половинчасто, неприємно, нещасно…

Спочатку Емільєтта, дурна, не розуміла, чому відданці йдуть на це, чому погоджуються на такі договори. Але зараз, коли вони з сестрою сягнули дна бідності і самі почали задумуватися над таким кроком, то втямила: у кожного з відданців була також своя біда, своє нещастя, котре штовхнуло їх на такий крок. Не суди, і тебе не судитимуть…

- Дядьку Родасьєне, ось моя наречена! Я ж казав, що не обманюю! - вказав Орельян на Емільєтту, загорнуту у весільну сукню і вуаль аж до підлоги. - Можна починати церемонію! Фаб'яне, неси сюди обручки! Починайте! - махнув він жрецеві.

- Гм. Може, все-таки одумаєшся? - спитав чоловік у кріслі. - Далекі Межі небезпечні. До того ж, це парі я можу викупити! І хтось інший поїде замість тебе. Все в цьому світі, Орельяне, можна купити! Ну, буває. Молоді жевжики часто сперечаються через якісь дурниці, а потім жалкують про це. І якщо ти вже так сильно хочеш одружитися, то я знайду тобі достойну партію. Хто ця дівчина? Я її знаю? - він кинув на Емільєтту, яка мало що зрозуміла з розмови, але намагалася щось сказати, заперечити, повідомити всім, що не хоче, не бажає стояти тут перед вівтарем із цим Орельяном. Що взагалі, її з кимось сплутали. Але язик не слухався. Вона щось стиха бурмотіла, виштовхуючи слова але вони стукалися об вуаль і розсипалися тихим попелом мовчання, навіть не пробившись назовні крізь цупку тканину.