4. Ви помилились!

4. Ви помилились!

Емільєтта все-таки вдихнула побільше повітря, видихнула, стиснула руки в кулачки й прочинила скрипучу хвіртку біля кованих трохи поіржавілих воріт, на яких висів великий замок. Схоже, що нечасто виїжджали звідси каретою, все ходили пішки, бо стежина від хвіртки до замку була протоптана, а от дорога від воріт вже трохи заросла бур'яном.

Дівчина пішла алеєю до великого сірого маєтку, який і на маєток не був схожим, а більше на замок. Мав чотири високі башти, які висилися над триповерховою будівлею, формуючи чотирикутник. Стрілчасті вікна, високі та аркоподібні масивні двері - все вказувало на давній стиль, який зберігся в небагатьох будинках столиці. Королівський палац теж було побудовано ще в давні часи і в такому ж стилі. Та ще ратуша в центрі міста. 

Емільєтта боязко підійшла до вхідних дверей-воріт і постукала масивним кільцем у двері. Раз уже прийшла, то мусить зробити це, забрати своє! 

Дуже довго ніхто не відчиняв, і настрій дівчини шаленими темпами змінювався від упевненості й впертості до розпачу й переляку. Можливо, нікого й немає в цьому маєтку? А вона приперлася! А якщо і є, то її точно проженуть геть! Адже справді схожа на жебрачку в цій страшній сукні!

І вже коли дівчина хотіла рвучко розвернутися і піти, навіть побігти геть від цього багатого замку, цієї архітектурної краси, яка тиснула на неї яскравими вітражами й позолотою на дверях, останні, нарешті розчахнулися.

- Нарешті! - скрикнула і плеснула долонями висока худа пані, одягнена в чорну довгу сукню й білосніжний фартушок, що аж засліпив Емільєтті очі своєю чистотою. - Ми вже думали, ти не прийдеш! Швидше! Дівчата! - закричала вона досередини будинку, - вона вже тут, готуйте одяг! Ось-ось приїде весільний екіпаж! Пан Орельян нам голови повідриває, якщо вона запізниться хоч на хвилину!

Жінка рвучко схопила Емільєтту за руку й втягнула в просторе фойє. Там метушилися вже дві служниці, одягнені так само, як і старша жінка, тільки в них на головах були чепчики, а у жінки широкий, інкрустований сріблом гребінець.

- Швидко одягніть її! Не забудьте вуаль опустити щільно-прещільно, як наказав нам пан Орельян! Щоб ніхто не побачив цього бідного одягу під накидкою! Як тебе звати? - жінка строго глипнула на ошелешену таким натиском дівчину і та розгублено вичавила з себе:

- Емі… Емільєтта… Я прийшла…

- Через десять хвилин щоб вона була готова! Данні, неси вуаль, вона ще не розпакована! Лежить серед валіз! - гукнула пані в гребінці до дівчат. - Терезко, віддай їй гаманець, він на столі в гардеробній кімнаті! Де Тобільє? Я вже бачу карету за воротами! Він що, досі не відімкнув ворота? Пан Орельян буде незадоволений! Та він вас всіх позвільняє, до дідька! Тобільє!

Жінка побігла по широких сходах, котрі розділяли велике фойє на дві частини, піднімалися на другий поверх і впиралися у величезну картину, викладену мозаїкою аж під стелю. На ній було зображено батальну битву, яка була відома всім у королівстві: Часовий Землетрус, викликаний покійним батьком нинішнього короля знищував орітанців. А разом з ними і змінював простір і плин часу в королівстві.

- Ви не зрозуміли, - спробувала опиратися Емільєтта, бо дівчата схопили її за руки й потягнули до бокової кімнати, тієї гардеробної, де мали намір, напевно, одягати дівчину, як наказала пані з гребінцем. - Я не…

- Швидше, часу справді обмаль! - сердито зашепотіла одна зі служниць, Терезка.

Вони втягнули Емільєтту в кімнату і почали, навіть не знявши з неї сукню, натягувати поверху ще одну. Але яку! Це була весільна сукня! Тобто, весільний саван, так він називався у королівстві Фарбон.

Широка й безформна туніка з білосніжної цупкої парчі, що сягала підлоги, повністю приховала під собою весь негарний одяг Емільєтти.

- Ні! - закричала вона, зрозумівши, що тут вже не іграшки, а коїться щось таке, що їй зовсім не подобається. - Я не та, за кого ви мене прийняли! Я не хочу! Що це? Навіщо? Ви щось плутаєте! Ви помилились! Це не я! Тобто, не та! Зніміть із мене це! - дівчина почала шарпати на собі саван, намагаючись його стягнути.

До гардеробної якраз вбігла заклопотана пані з гребінцем. Очевидно, вона була тут управителькою чи просто за старшу, бо скривилася, почувши слова Емільєтти і побачивши, як вона почала відбиватися від служниць. Ті якраз хотіли накласти їй на голову широку й довгу напівпрозору вуаль, яка прикривала б дівчину вже повністю.

- Тобільє, - промовила вона чоловікові у великих круглих окулярах, який ступив за нею слідом, - зроби що-небудь. Я не хочу скандалів на церемонії!

Чоловік кивнув і зняв окуляри.

Служниці, побачивши це, кинули смикати Емільєтту і розбіглися в різні сторони, залишивши нещасну дівчину саму посеред кімнати.

З очей Тобільє вирвалися два гострих промені і влучили просто Емільєтті в лоба. Вона похитнулася, але встояла на місці, не впала. Проте вираз обличчя в неї змінився. Став спокійним, навіть умиротвореним, задоволеним. Тобільє миттю одягнув окуляри, і служниці кинулися до Емільєтти. Одягнули вуаль і закріпили на голові спеціальним обручем, щоб не зсовувалась і не спадала. 

- Все, вона готова! Швидко ведіть у карету! До церемонії лишилося двадцять хвилин! Якраз встигнете! Данні, ти теж поїдеш на церемонію! Стеж, щоб вуаль не злетіла! - наказала жінка одній зі служниць, котра задерла в Емільєтти збоку вуаль і взяла її за руку. - Тобільє, пан Орельян просив, щоб ми дали дівчині гроші. Коли трохи очуняє, то віддай! Нам чужого не треба, ми чесні слуги! - жінка віддала Тобільє гаманець, котрий лежав на столі в гардеробній, і всі вийшли з кімнати.