1. Емільєтта падає в калюжу

1. Емільєтта падає в калюжу

- Три дні, будь ласка, - промовила Емільєтта й знічено поглянула на продавця Кардельяра, адже нашкребла грошей всього на три дні.

А зранку мала аж на місяць! Коли отримала зарплату. Проте, довелося оплатити всі борги за квартиру, та пекарю за хліб, та лікарю за лікування Яретти. От і лишилися копійки. Знову буде працювати, накопичувати борги і так само через місяць прийде і купить кілька днів. Але ці дні були дуже важливі! Для Яретти. Емільєтта накопичувала їх вже протягом кількох років, з тих пір, як лікар сказав, що справи кепські й сестра довго не протягне. Як би там не було, але за цей час в її запасі вже є майже рік! Це добре. Може, вона, Емільєтта, знайде кращу роботу, де платитимуть більше? І тоді…

Вона поправила лямку великої торби через плече, затиснувши в руці дорогоцінний триденник. Гірко зітхнула, розглядаючи виставлені рядами золоті часові жетони на спеціальних підставках, які можна було обміняти в часового мага і на три роки, і навіть на п'ять! Вони стояли на верхній полиці в магазині, майже під стелею. І навіть пилом припали, бо в цій зоні столиці, майже на околиці, жили бідні люди, ніхто не міг собі дозволити купити такі дорогі часовики.

- Панянко Емільєтто, - раптом звернувся до неї продавець Кардельяр, відраховуючи решту, кілька дрібних монеток. - Хотів би запитати, чи ви й досі шукаєте роботу?

- Так, так, - скинулася й пожвавішала дівчина. - Шукаю! Ходять чутки, що в майстерні пана Версаньї незабаром будуть великі скорочення. Думаю, мене він теж виставить за двері. А втратити роботу і залишитися без заробітку - не дуже хотілося б. От і почала пошуки заздалегідь.

- Тут приходила одна пані, напевно, ви її знаєте, всі її знають. Гм. Я, власне, думав, що вона давно померла, бо не бачив вже кілька років. Гм. Пані Гепаріньє. Із ТОГО будинку! - пан Кардельяр виділив слово “того”, і Емільєтта одразу ж зрозуміла, з якого саме будинку. Здригнулася. - То вона питала про дівчину, яка могла б працювати на неї. Гм. Їй потрібна помічниця і.., - тут продавець пом’явся і відвів погляд, - і відданиця.

- Ні! - скрикнула Емільєтта перелякано. - Мене не цікавить таке! Дякую! Я піду…

Вона схопила свою решту з прилавка, вистрибнула за поріг і відчула, що її занудило від страху. Ні, тільки не це! Бути відданицею не хотіла навіть вона, одна з найбідніших мешканок столиці королівства Фарбон. Краще жити бідно, але жити цілою, не зміненою! Так, хоч якось жити, але повним життям. Своїм!

Емільєтта подріботіла по тротуару, оминаючи глибокі, обгороджені і невисокими парканчиками, і магічними щитами, ями швидкунів, пришвидшила крок і втягнула голову в плечі. Благенька сукня та капелюшок не захищали від дрібного дощу та шпаркого вітру, який зривав зі щік дівчини не лише краплі дощу, котрі туди потрапляли, але й сльози.

Ніколи! Ніколи вона не стане відданицею! Але ж яка халепа! Який біль! Розпач! Напевно, продавцеві вона здається вже доведеною до відчаю, раз заговорив про такі страшні речі й зважився запропонувати їй таке, озвучив пропозицію тієї страшної пані Гепаріньє! Напевно, в очах і справді щось помітив?

Адже думала, думала Емільєтта й про таку можливість! Вона молода, здорова, а смерть так далеко - здавалося, по той бік безкрайнього Лісаро-моря, яке навіть найдосвідченіші моряки не могли перепливти, поверталися через багато років і розповідали, що немає йому краю…

- Куди біжиш? Очі розплющ! - закричав на неї чоловік, на котрого вона мало не налетіла. Пелена зі сліз на очах заважала зараз добре бачити дорогу. - Ці жебраки вже серед білого дня намагаються обікрасти кишені порядних громадян!

Емільєтта справді, швидко оминаючи велику калюжу, мимоволі налетіла на якогось вельможного пана, майже повисла на ньому, чіпко вчепившись пальцями у відлогу його святкового камзола, щоб не впасти. Пальці самі рефлекторно прагнули за щось вчепитися! І так сталося, що схопилася саме за нагрудну кишеню, де щось лежало. Тканина на камзолі, очевидно, була не міцно пришита, чи ще якась халепа сталася, але вона тріснула. Емільєтта ненавмисно відірвала ту кишеню! Але хто ж їй повірить?

Із тієї обірваної кишені модного пана посипалися раптом часовики! Штук десять. І не денники, як у Емільєтти, а річники! Три, п'ять, навіть сім років вона побачила!

Дівчина перелякано завмерла біля чоловіка, одяг якого зіпсувала, це по-перше, а по-друге, стала причиною ще більшої халепи! Просто злочину!

Всі часовики посипалися на мокрий від дощу тротуар, у багнюку! Просто у велику калюжу, біля якої вони проходили, намагаючись оминути! Емільєтта якраз її теж обходила, як і ці двоє багатих перехожих. І вона налетіла на них! І мало не впала, поковзнувшись, тому й схопилася за камзол цього пана. І все те величезне, просто неймовірно грандіозне багатство з його кишені посипалося Емільєтті під ноги і в калюжу!

- Ох! - скрикнула розпачливо дівчина. - Я не хотіла! Вибачте, благаю вас! Я все зберу, я все знайду!

Вона просто там, де стояла, впала на коліна в брудну калюжу, почала гарячково вихоплювати брудні круглі часові жетони, витирати їх подолом сукні, складати їх собі в долоню. Поділ намочився, під колінами хлюпала вода з калюжі, та й торба ляпнула теж у багнюку, коли дівчина перелякано кинулася підбирати часовики.