Чуже обличчя в тумані

Похорон. Це слово досі звучить для мене як щось із чужого життя. Все відбувалося ніби за склом, ніби я дивилася кіно, де головна роль дісталася не мені.

Ось ти. Мій великий брат. Сильний, дорослий, непереможний. Ти, який дев’ять років був моєю попереду ідучою тінню. Ти лежиш у цій тісній дерев’яній коробці, і весь мій світ повстає проти цієї картинки. Мій мозок каже: «Це не він. Це якась помилка. Він зараз встане, усміхнеться своєю кривою посмішкою і знову запитає про стрижку».

Я дивилася на твої руки, на твоє обличчя, але бачила лише оболонку. Справжній ти — той, хто дзвонив мені щонеділі, той, хто купував золото замість телефону, той, хто жартував у лікарняній палаті — він не міг там бути. Він не міг просто взяти і стати тишею.

Цей туман огортав мене на цвинтарі, біля моргу, під час прощання. Я виконувала всі ритуали, кидала землю, слухала слова співчуття, але всередині була лише одна думка: «Я зараз прокинуся. Зараз цей сон закінчиться, і я знову почую в слухавці твоє "Чуєш, мала..."».

Але пробудження не наставало. Туман ставав дедалі густішим. І те, що я зараз не можу приходити на твою могилу — це продовження того самого спротиву. Мій мозок досі захищає мене. Він не хоче бачити тебе в землі. Він хоче пам’ятати тебе живим.

Бо там, на цвинтарі — лише камінь і дата. А справжній ти — у золотому блиску моїх сережок, у моїй доньці, яка сумує за хрещеним, і в цих рядках, які я пишу крізь сльози.