Дежавю,від якого немає порятунку

Я хотіла залишитися. Я була готова спати на стільці, тримати твою руку, не відпускати ні на мить. Але вдома чекала моя 11-річна донька — твоя похресниця. І знову, як колись у дитинстві, життя розривало мене на частини між двома обов'язками.

Я зробила все, що могла: домовилася, заплатила, просила... Мені обіцяли, що все буде добре. Але лікарняні обіцянки часто виявляються крихкими, як скло.

Наступного ранку реальність розсипалася. Кома першого ступеня. Реанімація. І той звук... Цей страшний, важкий хрип. Коли я почула його, стіни лікарні зникли. Я більше не була в сучасному відділенні. Я знову стояла посеред вулиці 20 травня, у свій день народження, і слухала, як так само хрипить батько.

Це було нестерпне дежавю. Наче час знущався з мене, змушуючи проживати ту саму трагедію вдруге. Один і той самий звук — звук відходу найрідніших чоловіків. У 14 років я не знала, що з цим робити. У 35 — я знала все, але була так само безсилою.

Я стояла в тій реанімації і відчувала, як усе моє життя замикається в цьому звуці. Ти, мій великий брат, який колись пішов до дівчини, залишивши мене одну, тепер сам ішов туди, куди я не могла за тобою піти. Тільки цього разу я не ображалася. Цього разу мені просто хотілося закрити вуха, щоб не чути, як історія повторюється.

До мого пробудження залишалося… усвідомлення, що тепер я маю бути сильною за нас обох. Бо ти вже не міг жартувати про стрижку. Ти вже був десь там, де немає болю, але де панує вічна тиша.