Темрява,в якій я залишилася сама

Мені було чотирнадцять, коли наш світ розлетівся на друзки. Батько пішов у мій день народження — і з того часу це свято назавжди стало гірким. Але був ще один біль, про який я мовчала.

Я пам'ятаю ті ночі, коли мама йшла на зміну. Будинок ставав величезним, холодним і повним тіней. Мені було до смерті страшно залишатися самій у місці, де оселилася смерть. Я чекала, що ти будеш поруч. Що ти, мій «великий брат», станеш тією стіною, яка захистить мене від цього страху.

Але ти йшов. Ти йшов до неї — до своєї дівчини, своєї майбутньої дружини. Ти обирав своє життя, свою любов, своє світло, а я залишалася в нашій спільній темряві. Тоді я не могла тебе виправдати. Я відчувала себе покинутою, маленькою дівчинкою, про яку забули в найстрашніший момент. Я задихалася від образи, плакала в подушку і не розуміла: як ти можеш йти, коли мені так потрібно просто знати, що ти в сусідній кімнаті?

Зараз, крізь роки, я намагаюся зрозуміти тебе. Можливо, тобі теж було нестерпно в тому домі? Можливо, твоя втеча до дівчини була твоїм способом не збожеволіти від горя? Ти теж втратив батька, хоча мав бути «сильним чоловіком» і не показувати виду.

Але та 14-річна дівчинка все ще живе в мені. Вона все ще пам'ятає той звук замка, що зачинявся за тобою. Ця книга — це і її голос теж. Я пишу про це не для того, щоб звинуватити, а щоб нарешті відпустити ту малу дівчинку, яка досі чекає тебе з нічної зміни в порожній квартирі.

Я прощаю тебе за ту самотність. І прощаю себе за ту образу