1. Стриманість - це чеснота

Стриманість - це чеснота

- Так, так стриманість - це чеснота, не втомлювався повторювати наш новий викладач теології, незважаючи на те, що попередньому тої ж таки стриманості до винятково нашої групи не хватило. Та й як її могло вистачити, якщо в групі були зібрані найрізноманітніші маги? Найрізноманітніші - це в сенсі стихій, вмінь та знань, а також бойової підготовки.

Ні, не варто втрачати інтерес до нашої академії, тим паче, що не за горами день відкритих дверей. В нашій академії "ВАСМ - Вища академія стихійної магії" - є кілька типових, а також кілька, так би мовити, нетипових ( закритих) факультетів.

- В нас ви можете знайти факультети стихій, некромантії, бойовиків, цілителів, артефакторів, що ж до закритих, то потрапити на них вам випаде честь тільки під час самого розподілу. Якщо ж вам недоля вчитися на подібному курсі, то ви про закриту частину академії ніколи й не дізнаєтеся.

- Я тебе прошу, - не витримала сусідка по парті мого бубоніння, - я вже в котре чую цю твою промову до дня відкритих дверей, будь добра, заспокійся і змилуйся наді мною. Вона у тебе ідеальна!

Моя сусідка по парті, а заодно і подруга, як тут не здружишся, якщо нас в групі покараних всього лиш четверо дівчат на майже двадцять хлопців, один серед яких, як і я сама, сидітиме в цій групі до самого випуску.

- Ти все ще не передумала? - не здавала позицій коліжанка.

- Ні! - твердо заявила я, зиркнувши на неї вовком.

У відповідь не прозвучало і слова, проте її важке зітхання говорило саме за себе. Ми з "ним", імені його навіть називати не хочеться, на відміну від інших застрягли в цій групі, в той час як інші, потрапляючи сюди дуже швидко здавалися і бралися за розум.

А все почалося пів року тому...

***

- Даяно, поспіши, - схвильованим голосом вигукувала мені в слід тітка, переживаючи за мене як за рідну доньку.

Махнувши їй на прощання в останню хвилину проскочила в вже майже закриті ворота академії, тому і не дивно, що перед комісією розподілення була однією з останніх. 

Поки інші проходили відбір любувалася самою академією. Велична будівля, подумала я, вперше побачивши академію на день таких самих відкритих дверей, будучи ще ученицею школи. Фантастичний фасад академії готичного стилю з величезними провалами вікон не міг не захоплювати. Сірим стінам мелодійно акомпонували блискучо сяючі вікна, і ніжно відтіняли строгість висаджені навкруги столітні дуби. Що ж до головної алеї, то вона була вимощена красивою сірою бруківкою, по обидва боки якої тягнулися рівні широкі, ніби хвилі, вставки. Ці вкраплення відображали плин часу, символічно витягнувшись в спокійні дві річки білого скла. Сама ж алея теж була прикрашена по боках статуями горгулій різної форми, що застигли в доволі таки химерних позах. Кажуть ніби вони оживають, коли академії загрожує неминуча біда... Надіюся цього не станеться...В смислі, біди.

Що ж до внутрішнього оздоблення, то воно теж було не менш вражаючим.

Дерев'яні білі двері центрального входу були масивними, проте їх різкість пом'якшувала різьба. Одразу за дверима розкинувся розкішний хол, в якому встановлені були кілька столів з рецепціоністами, а також кілька зручних канап для очікуючих. Величезні вазони надавали приміщенню якогось загадкового шарму, а сонячні зайчики, що пробивалися через не один десяток вікон створювали відчуття піднесення.
Красиво і незвично.

- Даяна Журавенко, - сухо пронеслося коридором моє ім'я.

- Так це я! - підскочивши від несподіванки, вигукнула.

- Проходьте.

В тому ж холлі було кілька красивих пар сходів, що неначе змії спускалися звідкись згори. Проте крім вищезгаданих сходів був ще й добрий десяток дверей, в одну з яких мені треба було зараз увійти.

Вдихнула глибоко і переступила поріг, проте ввійти мені нормально не вдалося, оскільки хлопець, що виходив з тих таки ж дверей, безцеремонно мене штовхнув.

- Дивись куди преш, - зло кинув він мені.

Я аж задихнулася від такої наглості. Проте хоч в якийсь спосіб відповісти нажаль не змогла, бо мене покликали ще раз. 
Все таки ввійшовши, попрямувала в сторону комісії, бажаючи хаму подумки не поступити на навчання взагалі. Псіхований, їй богу.

Приблизившись до викладачів, а саме вони сиділи за довгим столом, зрозуміла, що і у них мабуть теж сьогодні не найкращий день. Найперше, що вигляд у них був кепський, я б навіть сказала пом'ятий. Друге і точно не найкраще, в їхніх очах горіла агресія. Невже причиною всьому цей  грубий абітурієнт? Чи то їх усі і все дістало? Якщо ж так, то не відомо чи я сама пройду розподіл.

- Покладіть руки на кристал, - сказала єдина жінка в колективі розподільчої комісії і виклала на стіл переді мною доволі таки величенький кристал у формі кулі. 

Приклавши руки я змогла відчути його хоч і гладку, та далеко не рівну поверхню, що ніжно охолоджувала руки. Відчуття були настільки приємними, що я й не замістила як закрила очі, поринаючи з головою у вир емоцій.

- Привіт, - почула десь над собою.

- Привіт, - швидше механічно, ніж усвідомлено проговорила я у відповідь, а тоді підняла очі на того з ким спілкувалася.

- Бодай би мені пусто було! - вигукнув сивий викладач, котрого я раніше не помітила, оскільки він тримався трохи осторонь від інших. 

Що ж я готова була висловитися куди гірше, за що тітка мені б сто процентово сказала, що зашиє ротяку по саму сра...

А шокуватися було чому, оскільки наді мною літав величезний , всіма запримічений птах. 

- Що це? - запитала я, все ще не в силі повірити власним очам.

- Невже це фенікс..., - благовійно протягнув ще один викладач.

- Це справді фенікс, - підтвердив інший,-  тільки якийсь дивний.

- Це фенікс золотого типу, - мало не втираючи скупу сльозу розчулення, сказав той самий раніше мовчазний старець. - Призовіть його ближче, - скомандував він же, дивлячись на мене. А я просто стояла і дивилася на все це з широко відкритим ротом і повним шоком в очах.