9.

Ніка

Не сказати, що я сильно здивувалася. Якби дала собі можливість подумати, то усвідомила б, що такий поворот подій – неминучий. Анджей запідозрив мене точно не сьогодні. Напевно, коли я висунула носа у садок і ледь не отримала ножа в голову. 

– І що? – недбало кинула сестрі, ніби серце моє не калатало у тривожному очікуванні поганих новин. 

– А те, що він вимагає пояснень. 

– Яких пояснень? 

– Чому замість мене прийшла якась дівчина і прикидалася мною. 

Віра замовкла, звинувачувально примружившись у мій бік. 

– Якась дівчина? – тупо перепитала я.

Анджей точно знає, що я не “якась”, якщо назвав мене на ім’я. 

– Ніко! – гаркнула сестра між приступами кашлю. – Ти що на ідіотку падаєш? 

Я мовчала. А що я могла сказати? Твій роботодавець – мій колишній випадковий хлопець, котрий якимось дивом мене впізнав по запаху? чи по голосу? чи внутрішнім зором? 

Маячня! 

– Я вже шкодую, що попросила тебе мене підмінити, – відкинулася Віра на подушку. 

– Знаєш, я теж шкодую. 

– А тобі-то чого? 

– Що ти йому сказала? – проігнорувала закид. 

– Плакала і вибачалася, клялася, що такого більше не повториться. 

– А він? 

– А він не схотів нічого слухати. 

– Ти сказала, що я твоя сестра? 

– Сказала. А які варіанти? Я не можу втратити роботу! – тонко скрикнула Віра і скривилася. 

– Я не розумію! Чому ти так тримаєшся за цю роботу? Ти цілком могла би знайти щось у місті, не бути прив’язаною до села. У міста більше перспектив. У тебе й освіта нормальна, не те що в мене. 

– Ти знаєш, яка зарплата у бухгалтера? Ні? Копійки! На них не утримаєш будинок і батька-алкоголіка. 

– Але ж ти назбирала вже достатньо грошей. Навіщо тобі стільки? 

Віра надула губи і замовкла.  

– Ти маєш повернутися в маєток, – видала сестра, відвертаючи голову до вікна. 

– Що?! – остовпіла я. – Ніколи! 

– Інакше мене звільнять і подадуть в суд за порушення умов договору. Гадаю, ти розумієш, що тягатися з багатієм немає сенсу. Він найме крутого адвоката, я програю, і мене позбавлять усіх попередніх виплат. 

Чесно кажучи, я не повірила, що таке можливо. Але знаючи, як Анджей вміє кидати людей, не можна було відкидати й такий варіант подій. 

Насправді у глибині душі я хотіла, щоб він мене шукав, просив пробачення і вмовляв не залишати його. Це залікувало би мою поранену гордість. А з іншого боку, ставило під удар мою таємницю. А розкривати її я не збиралася. Богданка – тільки моя. Все. Крапка. 

– Віро, – я нарешті присіла поруч із сестрою, приставивши стілець до ліжка, – скажи мені, що відбувається. Я маю право знати, хіба ні? 

Сестра змучено повернулася до мене, очі її розширилися. 

– Що це таке? 

Вона торкнулася блідою рукою до моєї шиї. 

– Що? 

Я пощупала шкіру. От блін! Анджей таки зачепив мене нігтями, а я навіть не помітила у гніві, тікаючи геть від нього. 

– Дурниці. Подряпалася десь. 

– Це він тебе? 

– Ні! – занадто швидко заперечила. 

– Ага, так я й повірила. Типу ти бігла через місточок і нарвалася на кленовий листочок. 

– Не міняй тему, – розсердилася я, піднімаючи повище комірець светра. – Якщо ти не скажеш мені правду, я більше туди не піду. 

Віра тяжко зітхнула, збираючись на силі, а потім випалила: 

– Я хочу поїхати з села. 

Оце так новина. 

– Як це? 

– Отак! Не можу тут більше жити. Хочу у столицю, по-людськи, у нормальній квартирі, без курей. 

– Тобто… – я повільно міркувала, поступово відповіді виринали у моєму мозку, – продати будинок, купити квартиру і переїхати до міста? А як же тато? 

Віра насупилася і, передчуваючи звинувачення, кинулася захищатися: 

– Тебе тут не було, коли тато почав пити! Я сама тягла все на собі. Одна! Хазяйство і плітки, плювки у спину від сусідів, осуд і перешіптування за спиною, мовляв, так і молодість свою загубить тут, і чоловіка ніколи не найде… 

Вона захлинулася від задавненої образи і замовкла. А до мене щойно дійшло, що моя сестра – не набагато старша за мене, три роки між нами різниця. Що вона симпатична молода дівчина, яка мусить молодість покласти на те, щоб пильнувати батька, коли життя проходить повз. І що їй теж хочеться знайти гарного хлопця, вийти заміж і бути щасливою. От тільки… Чому за мій рахунок? 

– Я знаю, про що ти думаєш, – продовжила Віра. – А куди ж тоді тата дівати? Є куди. Я вже знайшла чудовий заклад. Про нього хороші відгуки. Там йому допоможуть, і він знову повернеться до нормального життя. Хіба що… Можеш залишитися тут і зайняти моє місце не тільки в маєтку. Ти ж бо чого повернулася? Бо тобі діватися нікуди. Ну от. 

Розмова явно завернула не в той бік, і їй точно було не місце у стінах лікарні. Віра ошелешила мене відвертістю. 

Продати батьківську хату? Віддати тата на примусове лікування? І куди ж тоді діватися мені? 

Ні. Таке я зараз не здатна перетравити. 

– Мабуть, хвороба вплинула на твої розумові здібності, – сказала я напів жартома. 

– Ніко, я не вчора це придумала. Пан Домбровський дуже добре платить за мовчання. І якщо він дає нам другий шанс, то ми мусимо ним скористатися. Розумієш? 

Я похитала головою: 

– Ні. Не розумію. 

– От вперта! Будь ласка, тепер ти все знаєш. Прошу тебе, сестричко, повернися і розберися з ним. 

– І як мені з ним розібратися, га? – вигукнула я, дозволяючи злості вирватися назовні. – Може, ще у ліжко до нього стрибнути? Такі послуги ти йому не надавала? 

– Ти говориш, як баби у селі, – образилася Віра. – Він відлюдник і одинак. І якби хотів когось трахнути, я би про це знала. 

Щойно я на мить уявила іншу дівчину поруч з Анджеєм, мені одразу стало погано. Поки його не було в моєму життя, якось я могла бути без нього. Тепер же відчувала, що вже нічого не буде так, як раніше. Ні він, ні серце моє не дозволять.