8.

Анджей

Зараз

Це “Анджей”, промовлене протяжно, на видиху, так, що скорочуються м’язи внизу живота; невміння куховарити; і запах, цей особливий дівочий запах, що полонив мої ніздрі і задурманив голову…

Все зійшлося. 

Ніка. 

Спогади увірвалися в мозок, засліплюючи мою внутрішню темряву дужче, ніж це взагалі можливо. Зі мною відбувалося своєрідне просвітлення навпаки, немовби на сітківці очей випалювалися феєрверки картинок, малюючи спалахами ті образи, що глибоко всередині були поховані під вагою наносного, безглуздого і неважливого. 

Нічний клуб.

Танець. 

Поцілунки зі смаком шарлотки. 

Крапельки поту на шиї. 

Прогулянки Старим містом. 

Кав’ярня. 

Нестримний секс до ранку. 

Прощання. Болісне й емоційне. 

І…

Телефонний дзвінок кілька місяців по тому. 

Мій ніс чудово влаштувався у згині її шиї. Я вдихав її запах, відчуваючи на повну, кого саме тримаю в обіймах. Тіло згадало все, зрадливо смикаючись у відповідному місці. Простим і природним бажанням було завалити дівчину прямо тут, на кухонній підлозі, й одночасно насолодитися близькістю та провчити її як слід. 

Та річ була в тому, що я вагався. Спогади збентежили мене. Потяг розбурхав уяву і відправив до біса мою витримку. У моїх обіймах було прекрасне, чуттєве, а головне – до запаморочення знайоме тіло, на яке я не мав жодних прав. І поки я вагався, гарячково намагаючись опанувати емоції, дівчина обережно вивільнилася з обіймів, залишаючи по собі страшне відчуття порожнечі. 

– Що ви собі дозволяєте? – обурилася вона, проте насправді як такого обурення я не почув в її вже знайомому голосі, більше сум’яття і нерозуміння. 

Я не відповів. Стояв, втративши опору, розгубивши всі передчасні наміри щодо покарання. Навіть почуття провини, мені абсолютно не властиве, на мить підвело голову. І це мене витверезило. 

Я уявив обличчя Ніки, зіткане зі спогадів, що ніяк не в’язалися з тим, що я “бачив” зараз, і призвав на допомогу сарказм. 

– Хіба ти цього не любиш? 

– Що ви таке говорите? 

– Правду. Я точно знаю, що ти любиш поцілунки в шию. 

– Ви мене з кимось плутаєте. 

Її голос віддалився, але я зробив крок уперед, тримаючись за стільницю. 

– Невже, Ніко? – наніс удар. 

Вона аж дихати припинила. 

Користуючись моментом, я наблизився, обхопив долонями її лице і почав водити по ньому пальцями. Я жадав по-справжньому бачити її обличчя, і цей спосіб – єдиний, котрий був мені доступний і дозволяв бодай на соту частинку узріти реакцію. Пам’ять допомагала відновити і “домалювати” деталі, яких бракувало для сприйняття моїм пальцям. Пучками я проводив по гладенькій шкірі, злегка прохолодній на лобі і більш шпаркій на щоках і губах. Губи були розтулені через подив або жах, вії тріпотіли, коли я зачіпав їх кінчиками пальців. Вікопомні ямочки я так і не нащупав, тому що вона не посміхалася.

Ніка не пручалася, не намагалася втекти. Стояла стовпом і дозволяла мені досліджувати свої риси. 

– Мовчиш? – єхидно запитав, прибираючи руки. – Вже немає що сказати? Ні про права, ні про решту? Куди ж поділася твоя сміливість? Ти знайшла можливість дістати мене навіть тут, але щойно я розгадав таємницю, засунула язика в дупу?! Чого ти мовчиш?! 

Чим більше питань зривалися з мого язика, тим сильніше я розпалявся, піддаючись гніву, що набирав обертів. 

– Навіщо ти тут? Що тобі треба? Дізналася, який я тепер, і вирішила, що це гарна нагода для помсти?! Чого ти добиваєшся, Ніко?! 

Навмання, не розраховуючи рухів, я замахнувся, уявляючи, як хапаю її за горло. Нігті ковзнули по шкірі. 

Ніка скрикнула і відбігла, відгороджуючись від мене острівцем посеред кухні. 

Я намацав вологі сліди на кінчиках пальців. Підніс їх до рота, спробував на смак. Невже подряпав її до крові? 

За мить мої вуха оглушило бряцанням розбитої тарілки об кахельну підлогу. 

– Ненавиджу тебе! – закричала Ніка. – Ненавиджу! Ти зруйнував мені життя! Розбив серце! Викинув на смітник, як непотрібну іграшку! Гадаєш, я хочу помсти? Колись хотіла. Але доля все вирішила за мене. Карма тебе наздогнала – ти вже отримав розплату сповна! Тобі мало? Хочеться ще? Але я – не ти. І ніколи не опущуся до твого рівня. Що б ти там про мене не думав. 

Її рішучі кроки глухо відлунювали від стін і меблів. А головне – віддалялися. 

– Стій! Куди ти йдеш? Ми не закінчили! 

– Мені плювати, – донеслося, напевно, вже десь біля дверей. – Якщо ти не збираєшся викликати поліцію за вторгнення до твоєї оселі, більше мені тут робити нічого. 

– Ти щось вкрала? Тобі були потрібні гроші? Для цього ти прокралася в мій будинок?! 

З кожним її словом я втрачав розуміння того, що відбувається. Я не міг збагнути, чому вона тут, якщо нічого не вимагає, не пред’являє звинувачень і взагалі нібито нічого протизаконного не вчинила. Тому сам сипав звинуваченнями, намагаючись вгадати справжню причину. 

Ніка засміялася. Але це був зовсім не той сміх, який я пам’ятав. Не той веселий і безтурботний, а злий, сповнений гіркоти сміх. 

– Господи! Ти так нічому і не навчився. Мені не потрібні твої гроші. І ніколи не були потрібні. Мені нічого від тебе не треба. Тепер вже не треба. Знаєш, як у нас кажуть? Катюзі по заслузі. Живи, купайся у своїй багатій самотності, щоб жодна чергова курва тебе більше не потурбувала. 

Гупнули двері. Гучно і раптово. 

– Зажди! Тоді навіщо ти тут? Навіщо?! Ніка!!! – кричав у порожнечу. 

Я не встиг зорієнтуватися і зупинити її. Не встиг зреагувати. І тепер безпорадно витріщався у власній темряві, покинутий і розчавлений. 

Що це було? 

Тисячі питань без відповідей стучали залізними молоточками у моїй голові, спричиняючи біль і відчай. Я хотів знати. Більше за все зараз я хотів знати правду. Я мав право її знати! Якого дідька вона прийшла і нічого не вимагала?! Нічого не зробила?!