6.

Анджей

Те, що тітка мене дратувала, саме по собі не було дивним. Вона майже завжди мене дратувала своєю опікою, настановами і порадами, яких я не просив. Заборонити їй приходити я не міг – вона була єдиним, що пов’язувало мене з мамою. За замовчуванням ми не згадували сумну подію, тобто мамину загибель, проте бувало, що згадували хороше. Оскільки пані Ольга (яка просила називати її на ім’я по батькові) знала свою двоюрідну сестру набагато довше за мене, інколи розповідала мені такі речі, в яких я з подивом упізнавав свій характер. Наприклад, мама була ще більш впертою і норовливою, аніж я, саме тому пішла проти волі батьків і одружилася з іноземцем, фактично втекла до нього закордон. 

І ось життя повернулося так, що тепер я – втікач на батьківщину матері. 

Як би там не було, а сьогодні моє роздратування традиційним візитом пані Ольги тільки посилилося, бо вона перервала такий момент! Мені важко було уявити, чим би все закінчилося, якби не її вигук, від якого не-Віра звалилася на підлогу разом зі стільцем, дуже доречно зникаючи з короткозорих очей моєї тітки. 

Я поспішив увести Ольгу Іванівну до вітальні, де змушений був підтримувати світську бесіду, шукати контакти свого офтальмолога і давати їй. 

До моїх вух паралельно доносилося бурмотіння не-Віри, яка з кимось розмовляла по телефону у коморі. Голос її був не просто схвильований, а й розгніваний. Отже, щось у неї пішло не за планом. Мені кортіло дізнатися, а ще більше – продовжити з того місця, на якому нас перервали. 

Тому, не довго думаючи, я перебив розлогу сентенцію тітки про невдячність сучасних дітей (тут не треба бути мудрагелем, щоб здогадатися, про кого йшлося) і попросив на вихід, пославшись на погане самопочуття. Тим самим лиш підтвердив її думку. Байдуже. Все, чого я зараз хотів, знову залишитися наодинці з дівчиною. 

Підозрюю, що сьогодні – мій останній шанс витрясти з неї правду, бо навряд чи після такого вона з’явиться в понеділок. 

Від передчуття забавки у мене аж настрій поліпшився. 

– Я не здивована твоєю поведінкою, Анджею, – підтисла губи тітонька вже на порозі, – зрештою, ти весь у матір пішов. Але я хвилююся за тебе, – вона торкнулася мого плеча, – ти тут постійно сам, такий беззахисний… 

Я доволі чітко уявив, як скривилися її тонкі губи, а брови піднялися догори. 

Ненавиджу, коли мене вважають беззахисним, та ще й говорять про це вголос. 

Я висмикнув плече. 

– Мені нагадати про набір кинджалів у садку? – холодно відповів. 

– О Боже! – скрикнула пані Ольга. – Це твоє жахливе хобі! Анджею, пробач. Забудь все, що я сказала. Послухай. За кілька тижнів я влаштовую благодійний вечір з нагоди річниці заснування школи-інтернату, який підтримує твій батько. Там буде вся верхівка міста. Я би дуже хотіла, вірніше, я наполегливо тебе прошу приїхати і представляти Тобіаша. Це піде на користь закладу, тому що ми хочемо залучити нових спонсорів, розширюватися. 

– Це виключено, – відрізав я. 

Мені тільки світських заходів бракувало. 

– Чекай, не відмовляйся одразу. Подумай. Я прошу тебе подумати. Це дуже важливо для мене, Анджею. Ти знаєш, що заклад носить ім’я твоєї матері? – додала вона останній убивчий аргумент. Підступно. 

– На все добре, Ольго Іванівно. 

– Пообіцяй, що подумаєш, – наполягала вона. 

– Добре, – відмахнувся, – подумаю. Але це нічого не гарантує. 

Вона поцілувала мене у щоку, ледве чутно хмикнула через щетину і покинула будинок. 

Тепер я можу повернутися до більш цікавої справи. 

У будинку стояла тиша. Жодного руху не чулося. Я зробив висновок, що дівчина затихла у коморі, чекаючи на слушний момент, щоб утекти. 

Відрахував потрібну кількість кроків, не відриваючи пальців від рифленої стіни, схопився за ручку і відчинив. Почув тихий зляканий вдих. 

– Ми не закінчили покарання, – сказав я, не стримуючи натяк на усмішку. – Тепер нам ніхто не завадить. 

– Я вам не рабиня, – раптом заявила дівчина, протискаючись поміж мною та одвірком. 

– Та невже? – простягнув я, раптово для себе насолоджуючись тим, як її тіло вимушено притуляється до мого, щоб вирватися на волю. 

Та цього не буде, дорогенька. 

– Так. Не знаю, що ви там собі придумали, але існують права людини. А ви їх порушуєте! 

Ти дивися, яка смілива стала! 

– А ти, Віро, порушуєш умови договору, годуючи мене лайном. 

– Це нечесно! – скрикнула вона, нарешті вирвавшись на волю. – Я не… не… 

– Ти – не що? – схопив її за руку просто навмання. 

Вона шумно дихала, але в тому диханні я не чув страху, більше невиправданого гніву, а ще – немовби вона поривалася заперечити мої слова, вихлюпнути зневагу мені в лице, що назавжди припинить мої спроби її принизити, але щось її стримувало. 

– Нічого! Що ще я маю зробити? Помити посуд? Добре! 

Її голос дзвенів, граючи мені на нервах, проте я посміхався. І як вона хотіла вдавати із себе Віру, коли між ними анічогісінько спільного немає? 

Вона втекла від мене на кухню. Задзюрчала вода, стукалася тарілка об виделку і ніж, об раковину. Я підійшов і став поруч. Поклав долоню на її плече. М’язи під светром і моєю рукою враз напружилися.

Вода продовжувала текти, але посуд більше не брязкав. 

– Що ви робите? 

– Контролюю процес. 

– По-вашому, я не здатна помити тарілку? 

– Я не знаю, на що ти здатна.

Я нахилився, ледь не торкнувшись носом її волосся, вдихаючи привабливий аромат парфумів разом з її ароматом, і це поєднання збуджувало щось глибоке і потаємне всередині, глибоко чоловіче і пристрасне. Мені раптом захотілося із силою обхопити дівчину, притиснутися до її шиї, вдихати її запах і ніколи не відпускати. Допоки я не згадаю, де його чув. 

Не усвідомлюючи до кінця справжньої небезпеки, я так і зробив. 

Смикнув плече, лівою рукою оповив тонкий стан і притягнув до себе.