5.

Ніка

Повернувшись додому після виснажливої ночі і ранкового автобуса, я зателефонувала сестрі. Віра кволим голосом запевнила, що їй нібито краще, лежить під крапельницею і почувається стерпно. Вона назвала мені перелік ліків, які необхідні на завтра, та речей, які потрібно довезти. Я хотіла ще отримати інструкції щодо сьогоднішнього дня у маєтку і попросити почитати договір, але на фоні почула чужі голоси, і Віра одразу відключилася. Мабуть, лікар прийшов або ж медсестра. Передзвонювати не стала. Нехай розбирається, а тоді відпочиває. 

Загалом ситуація мене неабияк напружувала. 

Я зазирнула у спальню – Богданка ще спала. У суботу я давала їй час подрімати подовше. Батько теж не прокинувся. Я побігла на кухню. 

Поки підсмажувалися готові млинці, які я завжди тримала у морозилці у необмеженій кількості, як і ще цілу купу напівфабрикатів, я повернулася до Віриної кімнати, щоб понишпорити. 

Докори сумління мене не гризли. Я заспокоювала себе тим, що просто шукала інформацію, щоб сестра не втратила роботу. Насправді, це було ледь не питанням життя і смерті. Не знаю, для чого Віра збирала гроші (і зібрала, як на мене, надзвичайно пристойну суму), але для звичайного життя у селі їх вже було в рази більше ніж потрібно на роки вперед. 

Не моя справа. 

Договір я так і не знайшла. Не було його ні у прихованому ящику з грошима, ні у шафі з одягом, ні у місцях, які теоретично можна використати, як схованки. Дивно. 

Це мене роздратувало. Я й без того була втомлена і невиспана, мені конче бракувало інформації про умови праці, а ще сам факт того, що Анджей зрозуміє підміну, неабияк нервував. На мене навалилася відповідальність, якої я не хотіла, і не за себе. 

Боже, ну чому я завжди потрапляю в такі безглузді ситуації? 

Я розбудила батька, сказала, що сніданок на плиті, Віра у лікарні, а я йду на роботу. Той тільки махнув рукою, як завжди. Хазяйства як такого у нас не було, лишень кури, яких я випустила, щойно приїхала додому. Тому батько і не поспішав прокидатися вдосвіта. 

Перед виходом зайшла до дочки, поцьомала її у кирпатий носик, пообіцяла швидко повернутися в надії на слова сестри, що субота – день короткий. Потім побігла шукати йогурт. Звісно, такого самого, як треба, не знайшла, але все одно купила найсвіжіший, який був, нашого виробництва. Якщо йому буде не до вподоби, нехай замовляє сам звідки хоче, хоч з-за кордону. 

Я прекрасно розуміла, що з такими думками і таким підходом до справи я довго не втримаюся прикидатися Вірою. Проте, що мені ще залишалося робити? Та я аж ніяк не очікувала того, що мене чекало сьогодні у маєтку, наївно сподіваючись, що я так-сяк зроблю яєчню і втечу. 

У величезному будинку було тихо. Ця тиша підсвідомо напружувала, і мої й без того натягнуті нерви відгукувалися подвійним хвилюванням. Перевзувшись, я почапала на кухню – і оніміла. Було враження, ніби я потрапила на сторінку гламурного журналу для чоловіків. 

Анджей сидів біля видовженого острівця посередині кухні на високому барному стільці, елегантно зігнувши одну ногу в коліні. Темно-зелений костюм з якоїсь теплої і, безумовно, дорогезної тканини у дрібну смужку, підкреслював колір його незрячих очей. 

У мене знову виникло дивне відчуття, аж до мурашок поза спиною, так званий розрив шаблону, коли у пам’яті та минулому чітко зафіксоване одне, що здавалося непорушним, а в реальності абсолютно інше. Тобто зовні Анджей був майже таким, як я його пам’ятала, хіба що якоїсь виваженої статечності додалося, але сприйняття його було цілковито інакшим. 

У руках він тримав філіжанку з кавою і дивився понад моєю головою. Ну як, дивився? Здавалося, що замислився і дивиться вдалину, насправді ж я буквально змушувала свій мозок нагадувати собі, що переді мною сліпий. 

Все це пронеслося у моїй голові за лічені секунди, і я видала злякане “Ой!”. Як дурепа. 

Анджей поводився цілком пристойно у порівнянні з учорашнім днем, коли ледь не позбавив мене життя. Я раділа тому, що кинджали залишилися надворі. Проте на кухні було повно приладдя, у тому числі й ножів. 

Саме на підсвідому небезпеку я списала вмить прискорене серцебиття. Хоча насправді… Насправді я втрачала самовладання і здоровий глузд від самої присутності Анджея. Його очевидна беззахисність руйнувала мої стіни з ненависті. Всі ці роки я думала, що ненавиджу його за те, як він зі мною вчинив. Але, виявляється, лише думала. 

Коли Анджей запропонував мені каву, я взагалі майже відтанула. Прекрасно знаючи, яким люб’язним він може бути, забуваючи при тому другу, набагато менш приємну сторону його натури. 

Очікувано, яєчні у мене не вийшло, і я вже чекала на якесь покарання, і найстрашніше – викриття, коли все раптом перетворилося на небезпечну гру. 

– Їж! – пролунало жорстке і беззаперечне. 

Я витріщалася на його пальці, з яких текла моя недо-яєчня. Можливо, змушувати мене з’їсти своє вариво і було справедливо, однак спосіб, який він для цього обрав, був за межею звичайного покарання для безрукої кухарки. 

Та вибору я не мала. 

Я всотала гівняну яєчню, абсолютно не помічаючи її смаку. Як би парадоксально це не звучало, але облизування вимазаних слизькою жижею пальців Анджея було найсексуальнішим, що я робила у своєму житті. 

Не відриваючи губ від його пальців, спостерігала за виразом обличчя навпроти. Анджей нервово ковтнув, але руки не прибрав. Мені приносило задоволення бачити його таким невпевненим, зніяковілим, нехай і на кілька скороминущих миттєвостей. 

Мене саму охопило збудження, і не уявляю, чим би все закінчилося, якби нас не перервав обурений вигук: 

– Що тут відбувається? 

Я злякано спінулася. Рука Анджея впала на тарілку. На автоматі відсовуючись назад, я не розрахувала відстань і полетіла стрімголов на ідеальну кахельну підлогу з висоти барного стільця. З усього маху гепнулася на спину разом з металевим табуретом. Брязк!