4.

Ніка

Я терла повіки, знаючи, що зараз навколо них утворяться червоні кола і разом з почервонілими очима “прикрасять” мене так, що будь-хто злякається. Та хлопець, який схилився наді мною з виразом невимовного здивування і радості, ніколи не лякався жодного мого страшного вигляду. 

– Льоня? 

Мій колишній однокласник Леонід Терещенко присів поруч на жорстку лавку і заглядав мені в обличчя, мабуть, не вірячи своїм очам. По правді, я теж не вірила, що о шостій ранку на автовокзалі я зустріну знайомого. Та ще й не просто знайомого. Льоня був моїм першим наївним коханням, хлопцем, який вперше мене поцілував під сходами у школі, у четвертому класі. 

Не те, щоб я була не рада його бачити. Просто ми розійшлися за не найприємніших обставин. Я практично розбила йому серце, коли відмовила у продовженні стосунків. Авжеж. Я мала грандіозні плани, і милий Леонід до них не входив. 

– Ніка? Ти? Неможливо! Як? Яким вітром? 

Спросоння, дезорієнтована, я погано мислила і спочатку вирішила, що досі сплю. Та тепла долоня Леоніда, яка раптом накрила мої задубілі руки, привела до тями. Я витріщилася на неї, як теля на нові ворота. За всіма підставами, Леонід мав би зараз мене щонайменше проігнорувати, а щонайбільше – послати подалі. Але, виявляється, я встигла забути, який у нього м’який характер. 

– Привіт, – слабко усміхнулася, – яка зустріч. Чому ж неможливо? 

– Гадав, ти вже ніколи не повернешся. 

Я стенула плечима, заразом розминаючи затерплі м’язи. 

– Ось, я тут. Тебе… це засмучує? – навіщось уточнила я. 

– Ні! Що ти! – Леонід розплився в усмішці. – Я справді радий тебе бачити. А ти… – він кинув швидкий погляд на мої пальці – на жодному не було прикрас, обручки головним чином. – Що ти тут робиш у такий час? Все в порядку? 

Його увага мене потішила. Пригадалися на секунду всі ті чудові хвилини, які ми провели разом. Симпатичне відкрите обличчя, копиця світло-русявого волосся  на маківці, щира усмішка – все це приємно зігріло. Було незвично і, я би сказала, по-домашньому тепло, неначе хтось рідний мене привітав після довгої відсутності. Це було оманливе відчуття, але ж так хотілося… 

Дивно, що чужа по суті людина поставилася до мене краще, ніж родичі. 

– Відвозила сестру до лікарні. 

– Що з Вірою? Допомога треба? 

– Сподіваюся, буде все гаразд. Вона в надійних руках лікарів. 

– Ти якщо що, то кажи. У мене тітка в лікарні працює, правда, санітарка, але все одно на місці. Можна і передати щось, і з лікарем поговорити. 

– Льоню, все добре. Дякую. Ти… дуже добрий до мене, – знітилася я. 

Почуття провини недоречно нагадало про себе. 

Він відкинувся на спинку лавки, глянув швидко на великий електронний годинник на стіні станції, що показував шосту десять, і сказав: 

– Минуле – то минуле. Що було, те загуло, як то кажуть. Я не думав, що ще колись тебе побачу, Ніко. 

– Льонь…

Я відвела погляд. Прочистила горло, щоб одразу розставити всі крапки над і та не давати хлопцеві марних надій, але він мене випередив. 

– Ніко, я все розумію. Такі речі раптово не робляться. Та й ні місце, ні час не годящі. Ти у батька зупинилася чи десь тут, у місті? 

Про які речі йшлося, я дуже слабко уявляла, а зміна теми – коронний прийом Леоніда – взагалі збила з пантелику. 

– В селі. 

– А, – пожвавився він, – так ти автобус чекаєш. Маю для тебе гарну новину. 

– Невже? – скептично відізвалася. 

– Перед тобою – водій автобуса власною персоною. Довезу з вітерцем! Ой, вірніше, у теплі. Бо ти, схоже, зовсім змерзла. 

Я пирхнула на недолугий жарт. Не знала, чи радіти дорозі зі старим… скажімо так, приятелем, чи навпаки. 

– Хочеш сказати, що працюєш водієм на рейсовому автобусі? А як же університет? Ти ж хотів стати програмістом. 

Піднесений вираз на секунду спав з лиця Леоніда, затьмарився чимось не дуже приємним. У принципі, неважко здогадатися, але то вже не моя справа, і до такого повороту Леонідового життя я не була причетна. 

– Хотів – перехотів. Я і водієм хотів бути, пам’ятаєш? 

Я кивнула, а Льоня підвівся. 

– За двадцять хвилин відправлення. І, до речі, квиток можеш не купляти, – він підморгнув. 

– Ні! Як це – не купляти? 

– Ніко, ти як перший раз, – з поблажливістю нагадав Леонід. – Ти не так довго пробула вдалині, а вже встигла забути наші порядки. 

Це не звучало, як докір, скоріше, як милостиве нагадування, проте саме докір мені вчувся. 

Ну так. За роки в іншому місті, в інших реаліях я набула інших звичок, вивчила інші уроки, головний з яких – за все треба платити. 

Однак, чого б не скористатися люб’язною пропозицією давнього знайомого? 

– Добре, як скажеш. Але все одно я відпрацюю проїзд. 

– Не питання. Можеш запросити мене на каву, – він знову підморгнув і бігом попрямував до службового входу. 

Я відкрила і закрила рота. 

Так, у цьому весь Леонід – він чинить благородно і при тому ти мимоволі стаєш заручником такої доброти. 

Як і було обіцяно, за двадцять хвилин на платформу виїхав невеликий жовтий автобус. Там вже стовпилися люди, що поспішали зранку їхати в село. Всі віталися з водієм і давали йому гроші замість показувати квитки. До салону я зайшла остання, на щастя, не зустрівши жодних знайомих. Та мені й Льоні вистачить з головою, якщо чесно. Бо я не знала, про що з ним говорити стільки часу, а бути відвертою – це не до мене. 

Знову-таки на щастя, кремезна баба зайняла козирне місце біля водія, а я посунула в самий кінець салону. Автобус рушив. 

Чим ближче ми під’їжджали до нашого села, тим частіше кидав на мене погляди у дзеркало заднього виду Леонід і тим частіше я верталася думками до більш нагальних проблем. По-перше, у мене залишалося не так багато часу, щоб устигнути приготувати сніданок, знайти підходящий йогурт у наших двох магазинах і на дев’яту прийти на Вірину роботу. А по-друге, в цей дедлайн я ще хотіла втиснути час на пошуки і вивчення договору. А потім десь знайти сили і сміливість постати перед лицем моєї власної невідворотності на ім’я Анджей.