3.

Ніка

Стрімголов я летіла у дитячий садочок, щоб забрати Богданку. Дорогою пожбурила всі камінці, що трапилися на шляху (а їх у селі було ой як багато), позбивавши всі носаки осінніх чобітків. Я сердилася і бентежилася одночасно, не могла вгамувати своє серце, а розум відмовлявся допомогти. Я нічого не розуміла з того, що сьогодні відбулося. Не знала, як діяти, крім одного – повискубувати все волосся сестрі за те, що поставила мене у таку жахливу ситуацію. 

На співбесіду я очікувано спізнилася. Коли перетелефонувала, щоб вибачитися і попроситися на інший час, мене акуратно і красиво послали. Ще одна причина ненавидіти всіх навколо, головним чином Віру. Мені з незавершеною освітою було надзвичайно важко знайти роботу, хіба що продавчинею чи тією ж прибиральницею. А тут втратила такий шанс на нормальну посаду секретарки. І, як на зло, ще й гроші закінчувалися. 

Поки ми з Богданкою йшли додому селом, вітер підганяв нас у спину. Дочка стрибала по вчорашніх калюжах, брьохаючись, як мале порося. Сьогодні я не сварила її, а замислено спостерігала, шукаючи риси, схожі з рисами її батька. Це було нескладно, якщо знати, з ким порівнювати. На щастя, крім мене, ніхто не знав. 

– Данусю, пратимеш свої колготи сама, – пригрозила я, коли вона азартно стрибнула у надто глибоку калюжу. 

У відповідь пролунав безтурботний сміх. 

– Я кину їх у машинку, – заявила моя непосидюча ляля. 

Логічно. 

Сміялася Богданка достеменно, як він. Хоча зараз приводів для веселощів він явно не мав, і усмішка, мабуть, не так вже часто прикрашала його обличчя. 

У душі заворушилося дивне відчуття, неначе крихта тепла пробралася туди, де її не мало би бути. 

Закусивши губу, я міркувала над тим, як дивно карма наздогнала Анджея і одночасно карталася тим, що не маю співчуття до нього. І це я, яка у дитинстві з жалощів готова була підбирати будь-яке створіння на вулиці і тягти його додому, щоразу отримуючи на горіхи. 

Зателефонувала Віра, попросивши купити хліба, і ми з Богданкою звернули на сусідню вулицю в магазин. Покупців там було небагато, але й тих двох виявилося досить, щоб відчути на собі весь осуд сільської громадськості. 

– Ніка! Ти чи що? – звернулася до мене жінка бальзаківського віку у найгіршому його прояві. – Коли ж повернулася? І хто це тут з тобою? Ух, яка гарненька! Тримай цукерочку. 

– Пані Василино, – озвалася я, відсовуючи назад дочку. 

Втім, це була абсолютно марна справа. Богданка, усміхаючись на всі свої кільканадцять зубів з діркою замість двох нижніх, вже простягнула руку, щоб узяти цукерку. 

– Дякую. 

– Ох, яка чемна дитина! Чия вона? – безтактно поцікавилася пані Василина, сама бездітна, наскільки мені відомо, і дуже охоча до чужих гріхів і секретів. Ще й в церкві місцевій підробляла.

Оце пощастило мені нарватися. 

– Моя, – безапеляційно відрізала я. – Хліба і вершкового масла, будь ласка, – звернулася до продавчині. 

З дівчиною приблизно мого віку знайома я не була. Воно й на краще. Однієї Василини вистачить, щоб по селу поповзли чутки. 

– Ти надовго до нас? – не вгавала жінка. 

Я стенула плечима – діватися мені все одно нікуди. 

– Поки тут. Допомагатиму сестрі. 

– Ото і правильно, – кивнула друга жінка, не пригадую, як звати. – Ти вже пробач, Ніко, та батько ваш Петро зовсім від рук відбився, як Олени не стало. За комір заливає добряче. Може, хоч ти його до тями приведеш, бо Віра тільки й знає, що до того мільйонера бігати. 

Я відкрила було рота, щоб обуритися. Потім закрила. Ні для кого не секрет, що тато став алкоголіком. От тільки я не думала, що при мені таке обговорюватимуть. Зовсім береги поплутали. Якось відвикла я від такої прямолінійності. Ще й сестру приплели. 

– На все добре, – я схопила Богданку за руку і потягла надвір. 

Звичайно, втеча – не вихід, якщо ти хочеш запобігти чуткам і припинити пустопорожні і злі балачки про свою родину. Мені дуже хотілося поставити пліткарок на місце і позатикати їм роти, але присутність дочки стримала від сварки. Іншим разом я точно не мовчатиму. 

Вже вдома, переодягнувши Богданку у чисте і залишивши на кухні їсти, я пішла у спальню до Віри. 

Сестра обливалася потом під трьома ковдрами. Я потрогала її чоло – гаряче. 

– Віро, ти як? Температуру міряла? Може, лікаря викликати? 

Віра розплющила очі. 

– Все нормально, – і закашлялась, доводячи протилежне. – Там у серванті є зарознижувальне. А лікарні зараз у нас немає. Розформували амбулаторію. Тепер тільки в місто їздити. 

Я порилася у бідній аптечці, знайшла таблетки і дала сестрі. 

– Зараз зроблю тобі чаю з малиною. 

Прокашлявшись, Віра промовила: 

– Дякую. Як все пройшло? 

Коли я побачила її у такому жалюгідному вигляді, ще гіршому, ніж зранку, то все моє роздратування зникло. Якби Віра не питала нічого, так би все і минуло. Але тепер я знову спалахнула, як сірник. 

– Чому ти мені не сказала? 

Склавши руки на грудях, я стояла над нею. Відчувала, як під пальцями болить місце, де мене схопив Анджей. 

– Що сталося? Не сказала що? 

– Не прикидайся. Про нього, твого… роботодавця. 

– Та поясни ти нормально! 

– Не сказала, що він… що він… – У грудях клекотало обурення, як кілька годин тому. 

“Що він – той, хто зруйнував моє життя, забрав мою цноту і відмовився від мене і дитини!”

Я набрала побільше повітря у легені і випалила: 

– Божевільний! 

– Ч-чого це божевільний? 

Очі у сестри сльозилися, але вона примружено і з недовірою на мене позирала. 

– Він ледь не проштрикнув мене ножем. 

Запала пауза, а потім Віра перелякано і здушено скрикнула: 

– Ти ходила у садок?! 

– Так. Ходила. Переплутала двері. А що тут такого? А він якраз займався тим, чим сліпі люди не повинні займатися.