2.

Ніка

У мене стався, як то кажуть, розрив шаблону. Я дивилася в усі очі на Анджея і не вірила, що він мене не впізнав. Так, ми не так багато з ним провели часу разом, але ж не до такої міри! 

Потім я придивилася краще, і до мене поступово почало доходити, що він мене не бачить. Його погляд, його темно-зелені виразні очі були спрямовані кудись у простір поперед себе, ніби він розглядає далекий горизонт. Обличчя суворе і непривітне. 

І тут нарешті в голові моїй клацнуло щось і я склала два і два. Сліпий мільярдер і хлопець, що зламав мені життя колись, – це одна і та ж людина. 

Але як це сталося?! 

Втім, зараз мені треба було блискавично вирішити, що робити – зізнатися, що я – це я, чи що я – це моя сестра. Хоча ми були доволі схожі, а голоси взагалі можна переплутати, сліпа людина навряд чи розрізнить. Я вагалася, але одне знала точно – я приб’ю Віру, коли повернуся додому. Якщо повернуся. Бо Анджей намацав наступний ніж і взяв його у руку. Тримав міцно і впевнено. 

Я скосила очі на клинок, що досі стирчав біля моєї голови.

Сказитися можна! 

– Я – Віра, – пробелькотіла, намагаючись, щоб голос мій був максимально схожий на голос сестри, – пане Домбровський. Перепрошую, я думала, ви у себе. 

Ніж небезпечно підскочив у руці Анджея. Він розташував його рівно посередині на пальці. 

Я мовчала, він мовчав. Та поступово страх минав, а на його місце приходила стара, задавнена ненависть, ті почуття, що зжирали мою душу, коли він зрікся мене одним телефонним дзвінком. А ще я зловтішно подумала, що карма його таки наздогнала. І судячи з усього, ті гроші, з якими він так не бажав розлучатися, йому нічим не допомогли. 

– Ти спізнилася, Віро, – нарешті промовив він, опускаючи ніж. – Це неприпустимо. 

– Вибачте, більше цього не повториться. 

– Авжеж. Наступного разу тобі вже нікуди буде спізнюватися. Зрозуміла?

Схоже, характер його ще більше зіпсувався. Він і тоді не був особливо приємним у спілкуванні, а тепер і поготів. Так йому й треба! 

– Так, – коротко відповіла і таки прошмигнула назад у будинок. 

Сперлася спиною на зачинені двері, видихнула. Руки мої тремтіли, ноги підкошувалися. В голові не вкладалося, що я знову зустріла його, та ще й у такій нереальній ситуації. 

Швиденько звірилася із записами і з другого разу таки знайшла комору. Там насилу розібралася із засобами для прибирання. Всі вони були антиалергенні, без запаху, напевно, надзвичайно дорогі, в наших магазинах таких точно не знайдеш. Згадала, як Віра казала, що їх доставляють під замовлення з Польщі. 

Польща. Туристична подорож туди вартувала мені накращих і одночасно найгірших спогадів у житті. Те, що починалося, як захоплива пригода, в результаті перетворилося на принизливий кошмар. 

Я мотнула головою, відганяючи зайві думки. Ні до чого мені зараз це згадувати, ні до чого ятрити рану у серці. Тільки як тримати його в шорах, коли за стіною – той, хто колись запалив у мені вогонь, а потім жорстоко розтоптав багаття? 

Поки я мила підлогу, перевзувшись у спеціальні капці, все не могла позбавитися відчуття, що за мною стежать. Раз по разу озиралася, але нікого не помічала, сміялася з себе подумки, нагадуючи, що при всьому бажанні господар будинку не може мене бачити.

А раптом він прикидається? Та ні. Для чого це йому? Він був молодим успішним багатієм, біля ніг якого крутилися всі дівчата з Європи, який мав і міг заполучити все, що забажає. А тепер він тут, самотній і сліпий, і навіть нечувані статки ніяк цьому не зарадили. 

Закінчивши з прибиранням, я пішла на кухню. Отетеріла від розкоші, що відкрилася. Сучасна кухня ніяк не вписувалася в інтер’єр першого поверху, вони були як з різних епох. Тут все було напхано технікою і пристроями для якнайзручнішого користування, з датчиками наближення, коли вмикався звуковий сигнал. Холодильник з двома дверима та екраном, з голосовим керуванням. Так само і мікрохвильова піч, плита і ще купа різної техніки. Гадаю, вона вся складала єдину систему по типу “розумний дім”. Що ж, доволі зручно, коли ти не бачиш, на яку кнопку треба натиснути. 

Мені стало цікаво, чому саме тут, у сільській глушині? За кордоном, безумовно, набагато кращі можливості. А втім, мене не повинно це хвилювати, бо я більше сюди не прийду. Хоч скільки би мене не вмовляла Віра. 

Від різноманіття продуктів у холодильнику у мене розбіглися очі. Віра казала, що на вечерю пан Домбровський зазвичай їсть легкий салат з йогуртовим соусом. Віра дала мені детальний рецепт, та проблема у тому, що я навіть яйця смажу через дупу і примудряюся їх зіпсувати. Якщо я просто полию оливковою олією, не буде нічого страшного. Подумаєш? Різноманіття не завадить.

Поки я тихенько возилася з продуктами, паралельно шукаючи столове приладдя і тарілки, не помітила, як до кухні зайшов господар. Не пам’ятаю за ним уміння пересуватися нечутно. Він завжди привертав до себе підвищену увагу. 

Зачинивши ліві двері холодильника, я здригнулася з несподіванки. 

Анджей стояв близько, дуже близько, так що я чула вогкий запах вітру від його одягу. Обличчя, яке колись було найпрекраснішим для мене, зараз прорізали суворі зморшки навколо губ і між бровами. Підборіддя заросло легкою щетиною, з-під якої виділялися загоєні порізи. Погляд його спрямувався наді мною у протилежну стіну. 

Я задерла голову, бо він був вищий за мене, щоб потайки роздивитися очі. Саме такими я їх і пам’ятала – красивого глибокого відтінку, з чорними віями, що надавали виразності. Нічого не змінилося, нічого не вказувало на хворобу. А втім було очевидно, що він мене не бачить. 

Він не носив окуляри, чим, мабуть, бентежив людей, а мені захотілося помахати рукою перед його обличчям, щоб пересвідчитися, що сліпота не вдавана. 

– Що ти там побачила? – неочікувано запитав.  

– Де? – злякано відізвалася я.