Ніка
Я прокрадалася навшпиньках по периметру величезної зали, відчуваючи себе дурепою і злодійкою.
Апартаменти приголомшували розкішшю. Важкі портьєри, як у театрі, нависали над високими вікнами. Підлога з ламінату, якою я скрадалася, блищала у похмурому світлі осіннього дня. Про те, що на ній залишаться мої брудні сліди, навіть у голову не прийшло. Софа із сандалового дерева підпирала одне вікно, комод з того ж гарнітура прикрашав стіну напроти. Складалося враження, що я випадково потрапила у бальну залу з позаминулого століття. Бракувало лише дам у пишних сукнях і джентельменів у фраках.
Думка про те, що я нічого не збираюся красти і боятися мені нічого, не заспокоювала. З кожним кроком я все більше переконувалася, що мені не слід було приходити. Але Віра так просила, так благала. Я не могла відмовити сестрі, особливо після того, як вона мене з дитиною прихистила.
– Нікусю, – нила старша сестра, – я не встигаю шмарклі підтирати. Ніс, як картопля, червона і бридка. Лише один тиждень, щоб я вихворілася. Будь ласка!
– Не знаю, Вір. Мені на співбесіду треба, а потім Богданку забрати із садочка.
– Та встигнеш! – запевнила сестра, хустинка її вже наскрізь промокла.
Віра справді мала жалюгідний вигляд, тряслася з температурою під трьома ковдрами, запалені очі благали про послугу. Казала ж їй днями, що не треба так легко одягатися, застудиться.
Я бачила, що вона ось-ось готова використати останній аргумент, проти якого я не зможу нічого заперечити, і матиме рацію. Я ж бо зобов’язана їй тим, що зараз маю дах над головою. Не знаю, скільки ще вона терпітиме мене з дочкою у своєму домі. Будинок взагалі-то мав бути наш спільний, але так склалося, що дістався їй. На той момент я не переймалася, бо мала зовсім інші плани, та мене й у країні тоді не було. Але життя – така непередбачувана штука, що ось я тут.
– Обіцяю, що віддам тобі частину зарплати за ці дні. Це ж не безкоштовно. Думаєш, я не знаю, що тобі потрібні гроші для малої?
– Не тільки для Богданки, – поправила я сестру, а заразом і її ковдру. – Чим швидше я знайду роботу, тим швидше зможу винайняти окреме житло.
– Я тобі вже казала, – прогундосила Віра, – що можеш жити тут, скільки треба. Мені навіть краще, бо не самій тягти старого.
Ніби на підтвердження останніх слів із сусідньої кімнати у невеликому будинку пролунав крик:
– Вірка! Де пляшку заховала?
Що ж, наш татусь не відрізнявся благочестивою поведінкою і мав типові проблеми з алкоголем, не просто типові, а запойні, я би сказала. Це його після смерті мами так підкосило. Не так давно, кілька років тому, але за цей час він не просто постарів на десяток років, а став зовсім іншою людиною.
Я співчувала Вірі, але вона сама обрала жити тут.
– Нема! Гроші закінчилися! – крикнула у відповідь сестра трубним голосом.
– Не бреши, стерво! Я знаю, скільки ти получаєш у того мільйонера, що сигари собі з грошей крутить. Думаєш, не знаю? – його сива голова засунулася в отвір. – О, і ти тут! Пляшку дайте! Не смійте перечити батькові!
– Тату, – я обережно взяла його за плечі і спробувала виштовхнути з кімнати. – Віра захворіла, гроші на ліки пішли.
– Шо, підчепила якусь заразу у свого роботодавця? – глузливо засміявся.
– У нього можна тільки мозолі підчепити! – ображено сказала Віра. – Я там прибираю, тато, при-би-ра-ю! А не те, що ти думаєш.
– Одне одному не заважає… Де пляшка? От якби не відмовляла всім підряд, шукаючи найкращого, зараз би у тебе хтось при-би-рав.
– Тато, годі вже, йди спати, – я знову спробувала виставити його за двері.
– А ти, – перемкнув він на мене увагу, – ти взагалі безсоромна! Родила байстрючку. Зганьбила мене на все село.
– Тато!
Він грюкнув дверима.
Моє бажання знайти собі окреме житло очікувано посилилося.
– Ну то як, поможеш мені? – Віра чхнула.
– А якщо він помітить, що я – не ти?
– Ой, та що може помітити сліпий? Я з ним майже ніколи не перетинаюся. Поки нагорі прибираю – він сидить у садку чи біля басейну, коли готую – йде у свою спальню. Головне, все робити швидко і максимально тихо. А сьогодні роботи по мінімуму. Прибрати перший поверх і приготувати вечерю.
– А завтра?
– По суботах до нього приїжджає тітка, перевіряє, що та як, контролює. Тому я тільки присутня, навіть їсти не треба варити. Вона замовляє щось в ресторані з міста. Ще та дамочка, скажу тобі. А в неділю вихідний. А в понеділок мені вже точно краще буде. Ну, Нікуся…
– Добре, – зітхнула я. – Які варіанти?
– Дякую, Нік.
Вона почала розповідати, куди йти, що за чим я маю зробити, де що стоїть. Я не встигала запам’ятовувати, тому записувала в телефон. Сердилася про себе, але мовчала.
– Як хоч його звуть? А то раптом таки звернеться до мене, а я буду ні бе ні ме.
– Звертатися до нього треба тільки на прізвище – пан Домбровський. А як звати, я й сама не знаю. Воно тобі треба?
Я стенула плечима. Не треба, але мало що може статися. Не люблю несподіванок, намагаюся бути готовою до всього. Життя навчило, що не можна покладатися ні на кого, крім себе.
Тож, ступаючи, як мені здавалося, нечутно, я щокроку звірялася із записами у телефоні. Кожен шурхіт викликав сироти по шкірі і хвилю шкодування, що я погодилася на це безумство. Небагато відваги у тому, щоб обдурити сліпу людину.
Із зали я повернула направо в надії, що знайду-таки комору. Але знову все наплутала. Схоже, я маю не лише топографічний, а й просторовий кретинізм, бо потрапила у садок. Хотіла було розвернутися, піти назад і спробувати знову, але не встигла. Біля мого вуха зі швидкістю світла і характерним свистячим звуком пролетіло щось і встромилося у дерев’яну панель за моєю спиною.
Повільно, на ватяних від страху ногах, я розвернулася. Зі щільно збитих дощок стирчав, дрібно похитуючись, ніж. Моє серце провалилося у п’яти.