6.2

Дні на ловах тягнулись однаково нудотно.

Щоранку, коли ледь сіріло, псарі спускали хортів. Ріг сурмив збір, і два купа люду зривалося з місця у гонитві за черговим оленем чи вепром. Гони тривали до полудня, іноді й довше, а надвечір усі верталися до табору, забризкані болотом по самісіньку маківку, та сідали за довгі столи. Аромат свіжої дичини розносився навколо, шкварчання м’ясо викликало бажання встромити в нього зуби негайно. А пани, захмелілі від погоні і бочкових напоїв, травили улюблені байки.

Лорд Тавіс, звісно, прибув теж. На другий же вечір він завів свою одвічну пісню про битву при Кроненбурзі. Дейн під столом штовхнув мене ногою й одними лише губами передражнював кожне Тавісове слово. Мені довелося піднести кубок до рота, щоб приховати усмішку.

— Він переказує її сорок років, — шепнув брат. — Присягаюся, торік вороже військо стояло ліворуч, а цього року вже праворуч. Ще з десять років, і при Кроненбурзі лорд Тавіс битиметься проти цілого війська разом і половиною богів сам один.

— Тихо ти, — так само пошепки відказав я, — почує ще, і тоді ти підіграватимеш на лютні і співатимеш з ним пісень.

Тієї ночі я довго не спав, дослухаючись до власної крові. Прокляття, здається, примовкло, та чи надовго? Рейс не слав звісток, отже, в палаці все спокійно, і моя наречена спить собі, не маючи проблем.

“Кілька днів”, — казав я собі, — “пережити б ці кілька днів, і я знов зможу обійняти її.”

П’ятого дня, ми йшли гарячим слідом за вепрем. Король, я, Дейн, ще з десяток панів та псарі гнали чагарником, коли крижаний обруч стиснув обидві руки від пальців до ліктів так, о я мало не випустив поводів. Серце спіткнулося, збилося з ритму, а перед очима потроху все почало розпливатися. Пляшечки з Ідиними зіллями лежали за пазухою, тільки випити дві краплі непомітно, сидячи на коні, о скаче галопом, ще й поряд з королем, я не зміг би жодним дивом. 

Вепр шаснув убік, у густий чагарник, і зграя з галасом ринула праворуч, у болотистий видолинок. Це був шанс! Я рвонув повід ліворуч.

— За гребінь! — гукнув, перекрикуючи гавкіт. — Заходжу навперейми й приб'ю його до річки! Ведіть низом!

Брат махнув рукою та повів ловців за собаками вниз. Розділяти гони, щоб узяти звіра з двох боків, звична справа, тож нічого дивного в цьому наказі ніхто не помітив. Я звернув коня в бічну прогалину й погнав угору, геть від усіх.

Та далеко я не заїхав. Коли гавкіт і сурми вже глухо доносилися з-за гребеня, крижаний холод на руках стиснувся востаннє і розжарився. Жар підкотив від ліктів до самого горла. Я ледь встиг зупинити коня, перш ніж впав з сідла просто в багнюку. Наляканий кінь форкнув і відскочив убік.

Впершись долонями в холодне листя, я сидів на коліна. Під шкірою чорніли вени, напинаючись тугими шнурами від зап'ясть до ліктів, і кожен удар серця гнав крізь них щось густе та чуже. У роті стало і гаряче, і солоно одночасно. Я зігнувся, а тоді мене вивернуло темною кров'ю просто на прілі листки.

Тремтячими пальцями я поліз за пазуху по чорну пляшечку, що Іда назвала для найгіршого. Пальці ковзали, не слухалися, і пляшечка миттю вислизнула, впала і покотилася кудись у темряву між корінням. Я потягся за нею наосліп, роздираючи нігті об землю, але намацав лише холодне каміння та гнилля.

Я стиснув порожній кулак і подумав про Оксану. Вона чекатиме мене, а я не повернусь. І найгірше, що головного я їй так і не сказав.

— Вам геть погано.

Я звів погляд і крізь чорну поволоку перед очима розгледів чоботи, край дорожнього плаща. Подивився вище, на руку з маленьким паперовим кульком у долоні. А потім побачив обличчя.

— Ти, — прохрипів я.

Ліам присів переді мною навпочіпки.

— Вибачте, Сайрене, — тихо сказав він. — Мені так шкода, ви не уявляєте, мені так шкода....

Він розкрив кульок, і дмухнув вміст мені просто в обличчя. Сволота!

Гіркий пил вдарив в ніс та горло, обпікши язик металевим присмаком. Чорнота ринула на мене з усіх боків. Останнє, що я побачив, це силует брата позаду Ліама. А тоді все занурилось в темряву.