6.1

Сайрен

Королівські лови зустріли нас ревом рогів іще на під'їзді. Звук котився лісом попереду, змушуючи чорні зграї птаства зриватись в повітря. За останнім поворотом дороги ліс розступився, і перед нами відкрилася долина, яку його величність з діда-прадіда тримає під осінні лови.

На пологому схилі над закрутом річки розкинулося полотняне місто. Шатра старших домів стояли рядами вздовж утоптаної дороги, за ними тіснилися намети дрібнішої шляхти, далі тягнулися конов'язі попід самим узліссям. На весь ліс заходилися гавкотом сотні хортів. Над королівським шатром на високій жердині ліниво повівав штандарт з короною, а нижче, вздовж усього табору, майоріли прапори благородних домів, які з'їхалися по королівську ласку. 

— Ну от, — стиха мовив Дейн, спиняючи коня обіч мене. — Половина цих людей ще півроку тому ставила на те, що ти не доживеш до весілля. Помахаємо їм ручкою?

— Достатньо усмішки, — відповів я. — І тримай язика за зубами хоч до вечері.

— Я — сама скромність, — запевнив брат, навіть не змигнувши на такій відвертій брехні.

Ми з'їхали в долину під цікавими поглядами. Дехто вишукував на мені сліди давнього прокляття, але розчаровано відвертались, коли не змогли нічого знайти. Я тримав спину рівно і вітав знайомих коротким кивком. Холод у крові того дня мовчав. За коротке перемир'я я мало не подякував йому вголос.

Його величність прийняв мене того ж вечора, коли над табором зійшли обидва місяці, а між шатрами загорілися сотні вогнищ. У королівському шатрі килими глушили крок, а від жарівень тягло теплом. Король Ансельм стояв над розкладеною на столі мапою лісу й не обернувся, коли мене впустили.

— Веларді, — нарешті мовив він і аж тоді повернув до мене обличчя.

Король був старший за мого батька на сімнадцять років. Ансельм поволі рухався й поволі говорив, але кожен, хто приймав цю повільність за старечу млявість, платив за помилку дуже дорого.

— Ваша величносте, — я схилив голову. — Ваша ласка робить моєму домові велику честь.

— Ласка, — повторив король, кутик його вуст ледь смикнувся. — Сідайте, герцоге, вип'ємо. У мої літа я вже не марную часу на гру, де двоє дорослих чоловіків удають, що вірять облесним речам один одного.

Слуга налив темного вина у два кубки й відступив у тінь попід стіною. Ми сіли. Король довго роздивлявся мене поверх кубка, а я витримав цей погляд, не змигнувши.

— Ваш батько теж умів отак дивитися, — зронив Ансельм. — Йому було однаково, хто перед ним стоїть, король чи стайничий. Я цього в ньому не любив, — він відпив вина. — А проте поважав. Скажіть-но мені правду, Веларді, бо тут нас ніхто не чує. Цей ваш союз із Касселями вистоїть?

— Вистоїть, ваша величносте, — впевнено кивнув я.

— Дев'ятеро Касселів за чотири століття полягли в землю, не діставшись вівтаря, — незворушно продовжував король. — При дворі кажуть, що над цим родом висить лихо. Кажуть, що й наречена ваша ледь не сконала цієї осені, а тоді підвелася сама не своя. Кажуть багато чого, — він відставив кубок і вперся долонями в стіл. — Я вірю в прокляття, герцоге, та не люблю хоронити своїх васалів раніше строку. Тож питаю прямо: чи доживе ця дівчина до вашого весілля?

Переді мною стало Оксанине обличчя. Я й сам ризикую не дожити до того весілля, а вона про це навіть не здогадується.

— Доживе, — сказав я. — Я подбаю про це особисто.

Король дивився на мене довго. Потім ледь помітно опустив підборіддя.

— Гляньте ж мені, щоб подбали. А тепер розкажіть, чи правда, що ваш брат минулого року на ловах в землях Веларді загнав вепра в намет посланцеві з Півдня. Мені переказували цю історію тричі, і щоразу вепр більшав удвічі.

Решту вечора ми говорили про полювання, про підготовку до весілля. Про смерть король більше не згадав жодного разу. Тільки я не тішив себе оманою. Ансельм вочевидь покликав мене, щоб особисто переконатись чи я ще міцно стою на ногах.