Розділ 6

Я довго думала, що мені робити. Мені хотілося піти на зустріч, не надто порушивши дане Сайренові слово. На випадок пастки я потребувала ще й запасного плану. Та й обійти вартових без чужої допомоги, скажімо чесно, не змогла б. Хлопці пильнували мене сумлінно: вони крутилися поруч удень і вночі, водили мене коридорами палацу й хіба що не спали в моїй кімнаті. Якби я кралася повз них злодійкою, то привернула б до себе ще більше уваги. Тож вибір напрошувався сам.

Рейса я перехопила біля стайні. У дворі пахло сіном і кінським потом, а з кузні долинав рівний дзенькіт молота. Закотивши рукав по лікоть, капітан сидів навпочіпки біля гнідого й пальцями натискав на підкову, перевіряючи, чи міцно вона тримається. Зачувши мої кроки, він повернув голову, не розгинаючи спини, а тоді повільно підвівся й витер долоні об полу камзола.

— Слухаю вас, леді.

— Мені треба до старої каплиці за східним муром, — сказала я.

Кілька довгих секунд капітан мовчки мене роздивлявся. Він, певно, намагався зрозуміти, чи не поїхав у мене дах. Логічно! На його місці я подумала б те саме.

— Просто зараз? — перепитав він.

— Так, бажано зараз. Розумієте, мені вже котру ніч сниться, що я мушу помолитися за герцога й за вдалі лови. Я молилася і в спальні, і в молитовній кімнаті, проте погане передчуття ніяк мене не відпускає. От я й думаю: може, мені потрібне святе місце.

Моя брехня трималася на забобоні, а забобонам у палаці вірили охочіше, ніж лікарям. Тутешні жінки молилися часто, найчастіше якійсь Богині. Хай вона мені пробачить, якщо існує! У світі з магією я не здивуюся й цілком справжнім богам.

Рейс усе одно не квапився з відповіддю.

— Каплицю давно покинули, — повідомив він. — Там холодно, свічок немає, ще й дах протікає.

Ага, мій власний дах, певно, протікає не менше! Рейсові я цього, звісно, сказати не могла, тож вичавила легку невинну усмішку.

— Не турбуйтеся, це дурниці. Святе місце лишається святим навіть зовсім без стін.

Рейс задумливо потер підборіддя. Наречена герцога проситься за мур, а це вже ризик для її безпеки. Закладаюся, у його голові крутилося приблизно таке: «Каплиця стоїть геть поряд, на відкритій ділянці, а не в лісових нетрях, та й привід цілком шляхетний. То що відповісти: так чи ні?»

— Добре, я піду з вами, — сказав він нарешті.

— Ох, дякую вам! Тільки прошу дати мені там трохи усамітнення. Молитва все ж справа інтимна.

— Звісно, леді, я триматимуся на безпечній відстані.

— Тоді зачекайте, будь ласка: я перевдягнуся й візьму свічку та трохи трав для пахощів.

Це перемога! І дану Сайренові обіцянку я майже не порушила. Чужих я до себе не пускала і зі стін сама не стрибала. Охорону я взагалі тягла за собою! Виходила зразкова наречена, якщо примружити очі й не придивлятися до дрібниць.

***

Сонце вже сіло, коли ми з Рейсом вийшли за східний мур. Каплиця стояла зовсім поряд, на відкритій ділянці, обступлена сухим бур'яном, а над її проваленим дахом висіли обидва місяці. Обійшовши будівлю, Рейс переконався, що загрози немає, і аж тоді дозволив мені зайти. Я зітхнула з полегшенням, бо досі вся затія трималася на моєму рідному українському «куди крива вивезе». Мені могло не пощастити, проте, дякувати богам, пронесло! Треба сказати Сайренові, щоб він відновив цю капличку. Хороше ж місце!

Відступивши, Рейс привалився спиною до старого ясена й склав руки на грудях. Я увійшла всередину й зачинила за собою двері.

Усередині пахло вогким каменем і прілим листям. Крізь діри в даху просочувалося тьмяне нічне світло, лягаючи на підлогу блідими плямами. Від лавок лишилися самі підпори, і вони обламаними стовпчиками стирчали з підлоги. У дальньому кутку темнів невисокий кам'яний вівтар, а біля нього стояла постать у плащі. 

Рипіння дверей змусило її обернутися.

— Ейлін… — прошепотіла вона.

Каптур закривав половину її обличчя. Кивнувши на двері, я знаком попросила її мовчати й підійшла ближче.

— Вівіан, тихіше. Надворі стоїть капітан, вибратися зовсім сама я не змогла.

Ми дивилися одна на одну в сутінках каплиці. Ступивши крок назустріч, Вівіан раптом спинилася. Я не одразу збагнула, що сталося, а її зіниці вже розширилися. Вона відступила на крок, потім ще на один і вперлася спиною у вівтар.

— Ти не Ейлін, — прохрипіла вона.

Моє серце пропустило удар. От лайно! Вона, певно, надто добре знала Ейлін. Проте грати слід до останнього.

— Що ти таке кажеш? Я просто трохи змінилася.

— Ейлін знала умовлену фразу й сказала б її одразу.

Та щоб тебе! Спалитися на такій дурниці!

Вівіан метнулася вбік. Я не розуміла, чому вона рвонула до стіни, а не до дверей, поки її рука не висмикнула з-за пояса коротке лезо. Таким ножем ріжуть шнурівки й мотузки, проте поранити чи навіть убити ним цілком можна. Рука в неї тремтіла.

— Не підходь, — видихнула Вівіан.

— Спокійно, — піднявши перед собою обидві долоні, я повільно ступила крок назад. — Опусти ніж і послухай мене. За дверима чатує Рейс. Якщо ми зчинимо галас, він прийде й схопить нас обох.

Вона мене не слухала, хоча шипіла таки тихенько.

— Де Ейлін? Що ти з нею зробила?

— Нічого я з нею не робила. Зараз я все поясню, тільки спершу ти прибереш оцю штуку. Вона мене нервує, а від нервів я роблю дурниці.

Спрацювало не одразу. Вівіан ще мить тримала лезо перед собою, а потім повільно опустила його, проте ховати не стала.

— Твоя правда, я не Ейлін, — тихо сказала я.

— Де вона?

— Вона жива.

— Звідки ти знаєш?

— Я бачила її на власні очі.

— Тоді присягни.

— У чому присягнути?

Вівіан випросталася.

— Присягни життям, — тверезо й повільно промовила вона. — Якщо збрешеш, нехай воно покине тебе до світанку. Присягни, що з Ейлін усе гаразд і що їй не заподіяли зла. Інакше я вб'ю тебе просто зараз.