5.3

Оксана

Виїжджали вони ще затемна, і проводжати вийшли, здається, абсолютно всі.

Я стирчала на верхньому ганку, куталась у накидку від сирого холоду й витріщалась униз. Два місяці ще не зблякли й заливали подвір'я каламутним світлом. Унизу панувала метушня. Слуги закінчували останні перевірки, а над усім цим майоріли прапори Веларді. 

Сайрен, одягнений у темний дорожній плащ, ще роздавав накази, а Дейн уже сидів верхи, діставав стайничого, ще й встигав підморгувати покоївкам. 

— Змерзнете тут, леді, — Марта з'явилася в мене за спиною та поправила накидку на плечах. — Хай легко їм їдеться.

Не зводячи очей з подвір'я, я мовчки кивнула.

Сайрен підвів голову, кинув тихо щось Дейнові, віддав коня стайничому й, перестрибуючи через дві сходинки, злетів до мене нагору.

— Дарма ти встала в таку рань, — спинившись навпроти, сказав він. — Надворі темно й холодно.

— І що? Я ж майбутня господиня, хіба ні? Маю відповідати статусу, — я змірила його поглядом. — З тобою точно все в порядку?

— Про мій вигляд Дейн уже все сказав, дякую. Не турбуйся, зі мною все добре.

Сайрен стиснув мої долоні у своїх, заспокоюючи, та чомусь мене все одно щось гризло. Відчуття “ахтунг, щось не так!” не відпускало. Але й влашувати шоу з вимогою сказати мені, що з ним, я теж не могла. Врешті решт, він — герцог Веларді, а я не якийсь дурник. 

— Ейлін, — заговорив Сайрен, і я на мить не зрозуміла, що говорив він до мене. Відвикла, певно, що це ім’я зривається з його губ. — Станеться хоч щось — клич Рейса, і крапка. Ніякого геройства, благаю тебе. Просто клич Рейса.

— Я ж пообіцяла бути зразковою нареченою. Скільки можна це повторювати?

— Стільки, скільки треба, щоб я повірив, — він помовчав. — Поки що не вірю.

“І правильно”, — хотіла сказати, але вчасно прикусила язика. Натомість якомога наївніше усміхнулась:

— Що ти, я сама слухняність.

Він тихо, хрипко пхекнув, а тоді нахилився і поцілував мене просто в губи, на очах у цілого двору. Унизу хтось із покоївок охнув.

— Це щоб завтрашні плітки бодай раз стосувались чогось приємного, — сказав Сайрен мені в губи.

— Який ви зухвалець, герцоге — видихнула я.

— Ви це вже казали, міледі. І, здається, вам це навіть подобається.

Він випростався, поцілував мене ще раз, щоправда цього разу в чоло, і спустився вниз. Заскочивши на коня, Сайрен наказав всім рушати. Кавалькада потяглася з двору, а мій любий зухвалець їхав попереду. Вже біля брами, майже розтанувши в тумані, Сайрен ще раз озирнувся і кивнув мені. 

— Вісім днів… — прошепотіла я, коли вони зникли з поля зору.

— Вісім днів, леді, — підхопила Марта. — Ідіть уже в тепло, застудитесь тут стовбичити. Я зварю вам чогось гарячого.

—Так, вже іду. 

Сказавши, ще раз окинула поглядом двір і зайшла всередину.

***

Без Сайрена замок став чужим. Дні тяглися довго і одноманітно. Зранку Марта приносила сніданок, вдень я нудилась, а вечорами гортала Сайренові нотатки. І навіть тренування з вогнем не рятували, хоча варто зазначити, вдавалося мені все краще та краще. 

Я запалила камін! Потік вогню вирвався з моєї долоні і керовано спрямувався на дрова! А потім я скакала, як дурна, від радості. Марта, хвала Богам, цього не бачила. Але спитала мене, хто розпалив полум'я. 

Я вже тоді сиділа в кріслі, і недбало махнула рукою:

— Попросила якусь служницю, вона саме повз проходила.

Марту це влаштувало. А я… я ледь стримувала усмішку. Бо мені вдалося, чорт забирай! І так кортіло поділитись цією новиною з Сайреном. Швидше б він вже повернувся.

На п'ятий день, в сутінках, у вікно постукали. На карнизі сидів крук, настирливо бив дзьобом у скло, а до його лапки хтось прив'язав згорнутий папірець. Може це Сайрен написав? Я відчинила стулку, зняла записку, і птах важко знявся та зник у темряві.

Та розгорнувши папірець, завмерла, мов пришиблена.

Ейлін,

пам'ятаєш, я сказала тобі не пити ранкового чаю? Ти тоді не повірила мені, і я тебе не винувачу. Доказів в мене не було, та зараз все інакше.

Нам треба зустрітися. Те, що я скажу, стосується герцога і його оточення. Приходь завтра, сама, після заходу сонця до старої каплиці за східним муром. Благаю, повір мені, ти у величезній небезпеці!

Твоя Ві-К…”

Я перечитала лист тричі, а потім сіла, бо ноги якось самі підкосились.

Ві-К… Я бачила це прізвисько раніше, у щоденнику Ейлін. Один раз, але запам’ятала. Ві-К — Вівіан Кроу, без сумніву. Що цікаво, вона ж була тоді права, у чай Ейлін справді підмішували різну гидоту. Та чому ж вона пише саме тоді, коли Сайрена немає в замку? Ще й кличе мене саму, поночі, за мур. 

Але ж…

Мене розривало. Розважлива моя частина нагадувала, що я обіцяла Сайрену не приймати чужих, не читати ніяких неперевірених листів. Я повинна була б дочекатися його повернення. А ще та сама розумна частина нагадала про Ліама, якого досі не знайшли і що це може бути пастка.