5.2

Сайрен

За три дні до від'їзду замок розгубив рештки здорового глузду.

Ковалі за два дні перекували вісімнадцять коней, відібраних у дорогу, і над кожним цвяхом схилялись так довго, що я встиг би тричі поснідати. Старший стайничий двічі перебрав мисливську збрую та звелів замінити два підпружні ремені: мовляв, шкіра на згинах уже надтріснула. Хоча ця збруя, наскільки я пам'ятав, і тижня не проносилась. Радше стайничі просто божеволіли від відповідальності, тож я лишив їм цю розвагу.

Кухарі напихали вози припасами на трирічну облогу, дарма що я вирушав на лови ледь на тиждень. У їхніх головах королівські угіддя, певно, обернулись на голий степ без єдиної билинки. Довелось особисто спуститись до кухні й наказати кинути дурощі та спакувати рівно стільки, скільки возили за мого батька.

Морвен третій день тягав до мене список дарунків і випитував, що підносити королю. Я відкладав відповідь, тож канцлер вертався знову й знову.

— Десять соколів, ваша світлосте, — щоразу питав він, ще не переступивши порога. — Чи додамо кроненбурзьких хортів?

— Навіщо Його Величності наші соколи й хорти, коли він своїх має цілу псарню?

— Бо наші кращі, і про це знає ціле королівство. Ваш батечко саме такі дарунки й возив, — Морвен піджимав губи, певний власної правоти.

Я ладен уже поступитись, бо ці збори виснажували мене з кожним днем дедалі дужче. Та все ж перед королем не годилось упасти обличчям у багно.

— Бери тих і тих, — дописуючи розпорядження скарбникові, я втомлено махнув рукою. — А ще спустись до скарбниці й перекажи Тулінові мій наказ: хай начистить до блиску той ріг для вина, що у срібній оправі та з каменями.

Морвен мало не підстрибнув з утіхи.

— Пречудова думка, мілорде! Зараз же все перекажу.

Челядь тим часом гризлась за місця в почті. Ключник за ранок розборонив дві бійки між кухарчуками. Найзухваліші тягали до мене скарги одне на одного, і все задля одного заповітного місця у валці.

Та дещо я пакував власноруч, за замкненими дверима, поки Іда стояла над душею.

— Оця знадобиться в дорозі, щойно занеможеться. — Цілителька одну по одній виставляла на стіл темні пляшечки. — Оту, з червоним воском, бери, щойно похолоне в зап'ястках. Дві краплі під язик, і ні краплею більше. Від трьох тебе зморить такий сон, що й розлючений вепр над вухом не добудиться.

— А з чорним воском коли брати? — я підняв другу пляшечку до світла.

— Ця піде в діло, коли червона вже не поможе. Випий одразу всю, — Іда підсунула мені згорток, і всередині щось тонко брязнуло. — А коли й чорна зрадить, берись за оце сам і молись, щоб поряд не було жодного свідка.

Я розгорнув полотно. Усередині поблискував вузький ланцет з коротким руків'ям на два пальці, зроблений так, аби легко ховатись у халяву чобота.

— Пропонуєш мені самотужки пускати собі кров поночі, посеред королівського табору? — я поклав ланцет назад на полотно.

— А хіба маєш вибір? — стара підібгала губи. — Бажання твоє, хлопче, зрозуміле. Негоже герцогові Веларді мати слабкість. Та слабкість уже оселилась у твоїх жилах, і наша справа — втримати тебе в сідлі, щоб жодна душа не запідозрила, наскільки справжнє прокляття твого роду. Чи ти хочеш, щоб одразу по ловах під межею твоїх земель стало чуже військо, ласе поживитись кволістю Веларді?

Заперечити я не мав чим, тож мовчки склав пляшечки на дно скриньки, під сорочки. Туди жоден слуга не полізе без мого прямого наказу.

А ввечері напередодні від'їзду до мене завітав Дейн.

Закинувши ногу на ногу, він упав у крісло навпроти й окинув поглядом замкнену скриньку.

— Морвен читав мені список почту, — Дейн погойдував носаком чобота. — Моє ім'я стоїть третім. Це, звісно, лестить, та зазвичай ти волієш лишати мене вдома, щоб я нічого не спалив і нікого не образив. Звідки раптом така честь?

— При чужому дворі я волію мати за спиною бодай одну людину, кому довіряю сповна.

Відповів я цілком щиро. Якщо серед ловів зі мною станеться найгірше, хай поряд опиниться Дейн, а не двірський підлабузник з ножем напоготові. Він вихопить мене з-перед чужих очей швидше за будь-якого королівського стремінного. Наскільки далеко все зайшло, брат навіть не здогадувався, і я волів лишити його в цьому щасливому невіданні. Та коли доходить до діла, кров тягнеться до крові.

— Довіряєш, — Дейн притиснув долоню до грудей з удаваним зворушенням. — Запиши цю мить, брате, а Морвен хай завірить все печаткою та підшиє до архіву. За стільки років ти вперше зізнався мені в теплих почуттях!

— Не тіш себе. Я сказав «довіряю», а не «люблю».

— Для Веларді це одне й те саме, — роздивляючись мене, гмикнув брат. — А що з твоєю мордою? Ти хоч спиш ночами?

— Ні, ночами ганяю палацом, щоб зранку красуватись отакою пикою, — я закотив очі й цмокнув язиком. — Звісно, сплю. Просто вгруз у справах, які треба закінчити до від'їзду.

— А, ну гаразд. Головне виспись до весілля, бо гості ще вирішать, що леді Ейлін бере шлюб із мерцем.

— До весілля неодмінно.