5.1

— То візьми мене з собою, — попросила я.

— Не можу. На лови наречених не беруть. Там збирається лише чоловіче товариство, старий звичай. Це було б так само дивно, якби ти взяла мене на чаювання до панянок, яким вперше розповідають про шлюбну ніч. Абсолютно недоречно, — він скрушно похитав головою. — До того ж у дорозі, серед наметів, уберегти тебе важче, ніж за цими стінами. Тут тебе стережуть бодай ці мури.

Моє обличчя мимоволі скривилось. Ну, якщо говорити ТАК, то логіка в словах Сайрена все ж була. Це певно, буде схоже на парубоцький вечір, тільки на їхній аристократичний лад. Тоді й справді, а що мені там робити? Дурню запропонувала.

— Гаразд, — зітхнувши, я кивнула. — Обіцяю не шукати Ліама.

— Оксано.

— Що? Я ж пообіцяла.

— Ти пообіцяла не шукати Ліама, — терпляче уточнив герцог. — Про решту ні слова не зронила.

От сволота прониклива! Вже й вловив, що я уникаю давати такі обіцянки. Роздратовано цмакнувши, закотила очі і не боляче тицьнула йому в живіт кулаком.

— Добре-добре! Обіцяю сидіти тихо, нікуди не лізти, нічого не розслідувати й чекати вас, як зразкова наречена чекає з ловів свого герцога. Наскільки я, звісно, здатна. Задоволений?

— Не зовсім. Проте більшого від тебе однаково не доб'юся.

Сайрен ступив ближче й перевернув мою руку долонею догори, теплими пальцями провів по кісточках. Так робив щоразу, коли хотів переконатися, що я таки слухаю, а не киваю з чемності.

— Лишаю тобі Рейса. Він відповідає за тебе головою і чудово це знає, тож не муч його дуже. Морвен вестиме справи дому. Іда лишається в замку. Занедужаєш — клич одразу, не тягни до останнього.

— Я не тягну до останнього!

— Тягнеш.

Кутик його губ смикнувся вгору, і мені закортіло тицьнути в нього ще раз, уже боляче.

— Дивно, і в кого б я цього навчилася, — буркнула і зиркнула спідлоба.

Хто б казав про «не тягни»!  Сам який день прокидається ні світ-ні зоря, а потім ходить з таким виразом обличчям, наче то я йому виспатись заважаю.

Сайрен вдав, що не почув. Нахилився, торкнувся губами моєї скроні й затримався там. Пасмо волосся впало мені на щоку, і він відвів його зігнутим пальцем.

— Вісім днів, — сказав кудись мені у волосся, — І повернуся.

Я вже розтулила рота, щоб повідомити, що це неприпустимо довго, та вчасно прикусила язика. Ще не вистачало! 

Він випростався, ще мить потримав мою долоню у своїй, тоді відпустив і рушив до дверей. Отоді я й побачила його праву руку.

Долоню перетинала туго намотана полотняна пов'язка, зовсім свіжа, а по краю в неї вже проступила темна пляма. Стару, від опіку тією клятою книжкою, він зняв іще два дні тому, я сама бачила.

— Слухай, а коли ти встиг...

Двері розчахнулися, а на порозі виріс Морвен з оберемком паперів під пахвою.

— Справи, — кинув мені герцог і вийшов, не давши мені навіть договорити.

Ну звісно. Справи!

Я лишилася сама посеред зали, крутила на пальці перстень і подумки складала все докупи. Свіжа пов'язка, про яку мені не сказали ані слова. І напрочуд вчасні справи, які знайшлися рівно тієї миті, коли я про ту пов'язку спитала.

Розпитувати про це Морвена я, ясна річ, не збиралася. Розслідувати взагалі нічого не планувала. Я ж пообіцяла! Але з іншого боку, це хіба можна вважати розслідуванням? Дідька лисого, це турбота про свого нареченого!

Я потерла рученята: Морвена чекає справжнісінький допит!