Розділ 5

Оксана

Наступного ранку я прокинулася сама. Половина ліжка поряд уже вистигла, а ковдра вперше за всі ці ночі повністю лежала на мені. Роздивляючись порожню вм'ятину на подушці, я чомусь подумала про лихе. Якщо герцог Веларді встає раніше за мене й тихо зникає, десь у палаці визріває чергова катастрофа, до якої мене поки не допускають!

Вдягалася я сама. У цій маленькій війні з гачками та шнурівками я давно вже не програвала й дуже собою пишалася. Марта, щоправда, досі закочувала очі й бурчала, що леді не годиться обслуговувати себе власноруч, проте воювати зі мною давно кинула.

Сайрена я знайшла в малій приймальній залі, хоча розраховувала на кабінет. Він стояв біля вікна спиною до дверей, надто вже рівно тримаючи плечі, і цього мені вистачило. «Герцогське обличчя» він начепив із самого ранку! Означало воно одне: зараз мені чемно й зважено повідомлять новину, від якої мене знудить.

— Доброго ранку, — кинула я з порога. — Ти сьогодні не поцупив ковдру, і я вже почала хвилюватися.

Сайрен обернувся. Тіні під його очима залягли темніші за вчорашні, а біля рота пролягла нова, ще не знайома мені складка. Щойно він усміхнувся, складка сховалася.

— Я поцупив, — заперечив герцог. — Просто цього разу встиг її повернути, поки ти не образилася.

— Дуже мило з твого боку, — підійшовши, я всілася на підлокітник крісла, бо на парадних стільцях цієї зали спина сама витягується струнко, а винною почуваєшся ще до початку розмови. — Викладай уже, що сталося.

Заперечувати він не став. Відійшовши від вікна, Сайрен заходив залою туди-сюди із закладеними за спину руками.

— Прийшов лист із королівського двору, — мовив він нарешті. — Його величність кличе мене на осінні лови. Така честь не випадала дому Веларді від часів мого батька.

— На лови? Тобто на полювання? — перепитала я. — Поскакати лісом і застрелити якогось нещасного оленя?

— Найпевніше, вепра. Проте суть не в дичині, — Сайрен спинився. — Король кличе на лови лише наближених, кого хоче вирізнити. Відмовитися не можна, а згода покаже дворові, що Веларді знову в ласці. Половина цих панів пів року шепотілася, що мій союз із Касселями розсиплеться, тож лист із королівською печаткою надійно заткне їм роти.

Звучало логічно. Настільки логічно, що я одразу напружилася! Коли Сайрен викладає щось аж таке гладеньке й обґрунтоване, під цим зазвичай ховається деталь, яку він старанно обминає.

— То де підступ? — прямо спитала я.

— Підступу немає, лови є лови. Мине вісім днів, і я вдома.

— Аж вісім днів?

— Дорога забирає по два дні в кожен бік, а між ними тривають самі лови. Швидше не вийде, хоч би я загнав коней.

Я скривилася. На мене чекали вісім днів у цьому кам'яному мішку без жодної живої душі для людської розмови, зате з постійним озиранням на титули й обрядовий канон. Така перспектива мене геть не тішила! З Мартою можна попліткувати, проте серйозної розмови з нею не вийде. Дейн кумедний, проте я гадки не маю, наскільки глибоко він у курсі й що з ним узагалі можна обговорювати. Лишалася хіба тітка Агнес, а потикатися до неї із серйозними розмовами я поки не наважувалася.

— Ну гаразд, — зітхнула. — Їдь на свої лови й тішся королівською ласкою. Я тут якось переживу.

Знову склавши руки за спиною, Сайрен спинився за три кроки від мене.

— Оксано, поки мене не буде, я прошу тебе про одну річ.

— Ну от, почалося.

— Прошу тебе: будь обережною.

Я ледве стрималася, щоб не закотити очі.

— Не шукай Ліама, — почав він, загинаючи пальці. — Не розпитуй про нього ні слуг, ні варту. Не спускайся до підземних коридорів, хоч би тобі стало нудно до сказу. Не лізь через браму й не приймай чужих. Листів, не показаних спершу Морвенові, навіть не читай. А якщо тобі раптом здасться, що ти натрапила на щось важливе, не роби з цим нічого й дочекайся мене.

— Це один пункт чи вже вісім? — уточнила я.

— Один, — незворушно відповів герцог. — Я просто трохи його розгорнув.

Щось ворухнулося на його обличчі. Я потайки чекала роздратування, а натомість там майнуло щось важче, чого я з ходу не розшифрувала.

— Я не наказую, а прошу, — тихіше сказав він. — Мене відділятимуть від тебе два дні дороги, і жодна магія не поверне мене миттю назад, якщо тобі щось загрожуватиме.

— То візьми мене з собою, — попросила я.

— Не можу. На лови наречених не беруть, бо там за старим звичаєм збирається лише чоловіче товариство. Уяви мене на чаюванні в панянок, яким вперше розповідають про шлюбну ніч. На ловах ти виглядала б так само недоречно, — він скрушно похитав головою. — До того ж у дорозі, серед наметів, вберегти тебе важче. Тут тебе стережуть бодай ці мури.

Я мимоволі скривилася. Ну, якщо казати ТАК, то логіка в його словах усе ж є. Це, певно, щось на зразок парубоцького вечора, тільки на їхній аристократичний лад. Що мені там робити? Дурницю запропонувала!

— Гаразд, обіцяю не шукати Ліама, — зітхнувши, кивнула я.

— Оксано, цього мало.

— Чому мало? Я ж пообіцяла.

— Ти пообіцяла не шукати Ліама, — терпляче уточнив герцог. — Про решту ти не зронила ні слова.

От сволота прониклива! Уже й вловив, що я уникаю таких обіцянок. Роздратовано цмокнувши й закотивши очі, я легенько тицьнула його кулаком у живіт.

— Добре-добре! Обіцяю сидіти тихо, нікуди не лізти, нічого не розслідувати й зразковою нареченою чекати з ловів свого герцога. Наскільки я, звісно, на це здатна. Ти задоволений?

— Не зовсім. Проте більшого я від тебе однаково не доб'юся.

Ступивши ближче, Сайрен перевернув мою руку долонею догори й теплими пальцями провів по кісточках. Так він робив щоразу, коли хотів переконатися, що я справді слухаю, а не киваю з чемності.

— Я лишаю тобі Рейса. Він відповідає за тебе головою й чудово це знає, тож не муч його надто. Морвен вестиме справи дому. Іда лишається в палаці. Якщо занедужаєш, клич її одразу й не тягни до останнього.